Він замовив телефоном таксі. Заходився збиратись. Коли зав'язував перед люстром краватку, пильніше придивився до себе. За останні роки він геть висох і зморщився. Костюм двічі довелося підганяти. Якби Лінна могла його побачити, напевно, не впізнала б. Старий не хотів нікому казати, що вирушає до міста мертвих, сам, як палець, буденного дня. Тому швидко зрізав з куща чотири чайні троянди і покрадьки, озираючись через плече, чи не бачить його сусідка, котра доглядає живу огорожу, сховав їх під полу плаща. (Колись, незбагненно давно, він, ліцеїст-першокурсник, точнісінько так одпилював складаним ножиком колючі стебла та ховав їх під плащ. Професор Збарага одразу примітив їх двох — його та Джі Дана. Сказав, що не помиляється в них, бо взагалі не помиляється ніколи. І згодом вони стануть цілком пристойними теоретиками — в його вустах то була найвища хвала. Але це згодом. А тепер, суворо попередив він, фізика для них — понад усе. Ні краплі алкоголю. Ніяких вечірок та пустих залицянь, які забирають час. В іншому разі ліпше одразу переводитися кудись подалі з його очей). Троянди призначалися для Лінни. І тоді й тепер. Дурниць у його житті було чимало. А любові — лише дві. Фізика й вона. А зрозумів він це лише тепер, хоча все життя розривався між ними. Зрозумів, коли не зосталося жодної. Чому, ну чому він тоді не зробив остаточного вибору між тією та тією любов'ю? Чому не обрав Лінну? Чому Джі Дан не захопився якоюсь шансонеткою, не засипався на курсовому іспиті з системного аналізу чи, скажімо, з мертвих мов? Коли б так сталося, він не зробився б улюбленцем та надією професора Збараги. Не обчислив би той коефіцієнт стабілізації корпускулярного струменя у вакуумі, завдяки чому роботу над проектом «Вулкан» було завершено вчасно. Ну чому вони не потрапили тоді під один ваговик? Бо ж якби це сталося, не було б ніякого превентивного удару, не мав би він гріха на душі, не було б цієї моторошної порожнечі очікування.
Довідавшись, що йому знадобиться всього півгодини, таксист погодився підождати. Всього півгодини. Більше часу подарувати Лінні старий сьогодні не смів. Чомусь до нього знов повернувся болісний стан (він наздоганяв його двічі: уперше, коли дуже опромінився, за компанію з групою експериментаторів, через власну дурість, а другий — коли захворіла мати). Йому знову почало ввижатися (ні, звісно, він розумів, що це пусте, одначе ж…), нібито між предметами та явищами довколишнього світу існує певний лиховісний зв'язок. А він сам — заручник цього зв'язку.
«Якщо встигну впоратися за тридцять хвилин, — загадав він, — то все буде гаразд».
Ліфт опустив його на сьомий горизонт міста мертвих. І старий довго-довго простував тьмяно освітленим коридором, мимо зелених лампад холодного свічення, — воно тяжко осідало на склі саркофагів. Літній служник, що пам'ятав його попередні провідини, пішов як його провожатий. Лінну доглядають добре, сказав він. Нещодавно замінили в капсулі газ. І квітам, принесеним на минулому тижні, поміняли воду. Вони ще й не прив'яли. Служник увімкнув рефлектор і відступив убік. Лінна була як жива. Очі в неї відкриті. Й старому здалося, що сьогодні вони сумують, учора такого не помічалося. Він притисся лобом до холодного плексигласу та простояв так цілу вічність. (В годиннику в нього судомно тріпотів упійманий час і секунди злипались у хвилини). Він не плакав, ні. Просто дихання в нього раптом стало уривчастим.
«Лінно. Так. Я винен. Адже ти знаєш, що для мене важила наука. Я кинув її, та було пізно. Нічого вже не можна було змінити. Ти благала, ти попереджала мене. Звідки ти знала? А до мене ніяк не доходило. Присягаюсь, я не знав. Коли ми з Джі Даном починали — йшлося тільки про оборону. Щодо превентивного удару заговорили пізніше. Коли ми вже дали цим нікчемам ломаку».
Йому знову здалося, ніби він ось-ось знепритомніє. І плексигласовий циліндр, що оберігав Лінну, зникне. Інертний газ, покликаний навіки втримати її тіло від тління, огорне і його. І те головне, що стоїть зараз між ними, — її смерть — більше не відділятиме їх одне від одного.