Ні. Не зараз. Сьогоднішній день він має прожити до кінця.
— Вам недобре? Я допоможу… Викликати лікаря?
— Пусте. Дякую. Все гаразд.
Назад він не йшов, а біг, переганяючи з важким хрипом загусле до водяної щільності повітря.
Додому встиг за п'ятнадцять хвилин до повернення онука. Та за дві хвилини до телефонного дзвінка. То був син. Попереджав, що робота затримує його на певний час. І ця звістка чомусь трохи попустила пута тієї напруги, що тримала старого у своїх лабетах. Похапки (аби ніхто з хатніх не помітив, що він не обідав), розділив дбайливо залишену для нього їжу між котом та збирачем сміття. Поглянув на годинник. Власне, час, на який він розраховував, уже проминув. Останні його секунди відійшли в минуле ще тоді, коли він повертався з міста мертвих. Залишався контрольний термін. І хоча його вдача вченого, дослідника природи не дозволяла нехтувати цим часом, старий ледь-ледь заспокоївся.
Вечоріло. Він вийшов у сад, сів на лавчині, прихилився плечима до сірого дощаного сараю. Він дивився вгору й ні про що не думав. Онук, погрюкавши чимось на кухні, приніс йому блюдечко з тертим яблуком і примостився поруч. Старий мовчав. У його сивій голові мучився в корчах і гинув цілий світ. А за межами цієї, відкритої для нього та недоступної для інших, внутрішньої світобудови було спокійно і тихо. Онук теж мовчав, нагадуючи про свою присутність хіба що нетерплячим сопінням.
— Ти й сьогодні свою чергу пропускаєш? — нарешті не витримав малий. (Вечорами вони звичаєм розповідали один одному потішні історії. Онук мав буйну фантазію, тож вона частенько заводила його в непрохідні хащі вигадки. Коли ж розповідав дід, то відрізнити в його оповіді правду від вигадки було нелегко).
Старий підніс до вуха годинник. До самісінької мембрани крихітного, завбільшки з родимку слухового апарата. (Слуховий апарат підсилив дрібне цокання годинникового механізму до сили руйнівного гуркоту). Потім наблизив до очей світляний циферблат і зрозумів, що цей день, найстрашніший день у його житті, майже перемелений жорнами часу. «Кілька хвилин — та й по всьому. Зосталося чотири хвилини… Дві… Я мушу сказати, — подумав старий. — Коли закінчиться термін чекання, настане миттєвість «нуль». Опісля того почнеться новий відлік часу для всіх нас. І якщо я розмовлятиму з дитиною, то не помічу, коли настане ця мить. А якщо я не помічу, коли вона настане, то, може, вона й не принесе з собою нічого лихого…»
— Ні. Сьогодні я не пропущу, — сказав онукові. — Слухай. Колись давно…
— За прадавніх часів?
— Саме так. П'ятдесят років тому на орбіту однієї, не дуже розвиненої, але по-своєму щасливої планети, вийшла космічна флотилія, що належала далекій могутній цивілізації.
— Достоту, як у нас. Ми це вивчали з історії. Невдала спроба порозумітися з братами по розуму?
— Авжеж. Але то було не зовсім, як у нас. Адже ви вчили на уроках історії, що нашою планетою керували й керують народи, які на ній живуть. А тією, про яку я розповідаю, п'ятдесят років тому керували військові. А ще були там науковці.
— Науковці були добрі, а військовики — лихі?
— І ті й ті були однакові. Військові вміли воювати. Але воювати не було з ким. А ще вони давали науковцям великі гроші. Вчені ті гроші охоче брали й перетворювали їх на лабораторії та полігони. Їм було дуже цікаво забирати у природи її таємниці. А. що віддавати одібрані в природи таємниці тим, хто вміє тільки воювати й нічого більше, небезпечно, вченим якось на думку не спадало.
— Вони були нетямущі. Або їм доводилося так багато думати, що вже не залишалося часу подумати як слід, — підбив підсумки сказаного онук. Витворена дідом історія поки що його не зацікавила. — А що ж робили прибульці?
— А прибульці мислили зовсім по-іншому. Вони не хотіли чи не могли зрозуміти, що не все у Світобудові підпорядковане їхнім уявленням щодо справедливості й добра.
— А як вони мислили? А водночас — який вигляд вони мали?
— Гадки не маю ні про одне, ні про друге. Та й це не має значення для моєї історії, хоча, може, й цікаве само по собі. Отож. Коли флот прибульців натрапив у космосі на цю планету, їм закортіло познайомитися ближче з життям та культурою її мешканців. А військові витлумачили це зацікавлення по-своєму. І разом із науковцями розпочали підготовку до війни. Прибульці, повторюю, не могли втямити, що відбувається. Та й не дуже серйозно поставилися до примітивних бойових приготувань аборигенів. Військових така зневага до їхньої зброї просто розлютила. А потім найпотужніший корабель прибульців зіштовхнувся з космічною станцією, що належала тій планеті. Тож генерали, які були при владі, одразу вирішили, що прибульці затіяли збройний конфлікт.