Безсонна ніч поступово давалася взнаки. Він відчував, що одноманітність дороги починає заколисувати. Труснув головою, натис на кнопку сигналу. Оглушлизий зойк (імітація крику небезпеки, що йшов од койота-мутанта) вмить рвонув повітря й прогнав сонливість. Він ще раз натиснув на сигнал (начхати йому на патруль!), сплюнув крізь зуби у вікно гіркуватий степовий пил і знову вперся ногою в і педаль акселератора.
Не знаю, як щодо інших міст, але в нашому похмурі вечори видаються надзвичайно чарівними. Навіть коли надворі вогко та холоднувато. Широченний проспект Південного Хреста заливає світло мерехтливих неонових ліхтарів, асфальтом у шість рядів рухаються авто, на тротуарах — сила перехожих. Кожен кудись поспішає, і нема йому ніякого діла до тебе, а ти, може, трохи оторопілий, простуєш у цьому потоці повз яскраві вогні генделиків, пірнаєш у роззявлені пащі підземних переходів, випиваєш чашку паруючої кави з автомата. Квапитися тобі нема куди, комір твого плаща піднято, і якщо поруч із тобою товариш, тобі приємно з ним спілкуватися, а кожне твоє слово, нехай навіть мовлене учверть голосу, не загубиться: всі довкола прагнуть якомога швидше дістатися до своєї порції тепла, вечері, до м'якого крісла перед телевізором, до колоди карт, колекції сірникових коробок, до прихованої від дружини пляшки джину, — і такий натовп завжди мовчазний, негаласливий, отож ви й теревените собі, не натруджуючи голосових зв'язок.
Про що ж ми розмовляли того вечора? Здається, про етрусків, бо мій товариш, а він, до речі, був членом сімки, цікавився ними ще з університетських років. Одне слово, гомоніли ми про щось філологічне. А потім він раптом згадав, що йому доконче потрібна випивка, бо його нова пасія нічого такого вдома не має, а кредитну картку він загубив ще минулого тижня. Тож мені довелося супроводжувати його від одного зачиненого магазину до другого (хто тільки вигадав таку дурню — не продавати спиртного після восьмої), і врешті-решт у розпивочній йому таки запакували дві пляшки якогось вермуту, за умови, що ми заплатимо й вартість закуски. Одну з пляшок було вирішено відкоркувати одразу ж. І коли ми вийшли, проспект ледь похитувався, а його рекламні вогні перемигувалися зі світлофорами в ритмі морзянки, і поліцай гидливо від нас одвернувся, хоч нишком і позаздрив нам. Я вже був остаточно вирішив покластися того вечора на свій настрій, адже він задурно роздавав такі чудові миттєвості, а вийшло не так. Щось недобре заворушилося на периферії моєї свідомості, яка плавала на хвилях алкоголю, заворушилось і оформилося достоту безглуздим питанням: «Який сьогодні день?»
«П'ятниця, — одказав мій товариш, — двадцять сьоме».
І тоді на мене найшло те, од чого я цілий день підсвідомо ховався, — за роботу, за книжку, за випивку, за приятеля. Аж голова запаморочилася та по спині побігли мурашки. Гарний настрій умить розсипався. Похапки розпрощався з товаришем і повернув назад, кленучи й сльотаву погоду, і натовп на тротуарах, і алкоголіка, що забрав у мене вечір, і вермут, який не викликав нічого, крім нудоти. Адже завтра він приїде, напевно приїде. Мабуть, уже й колеса своєї тачки накачує. Ідіот. Дисертацію збирається про нас писати, чи що? А може, гріхів собі на весь тиждень назбирує, щоб у суботу замолювати? А раптом не приїде? Не доконче ж йому їздити щосуботи.
Отак узявся себе вмовляти. І поки дійшов до квартири, поки роздягався та стояв під контрастним душем, нібито й умовив; а ще пригадав — йому ж до кінця місяця напевно треба скласти звіт про роботу. То коли ж його обмізкувати, як не в суботу? З цією думкою він упав на ліжко й заснув. Та одразу й прокинувся, бо почалася неймовірна маячня уві сні — про себе, про гостя, про якісь руїни, що падають, якихось звірів, які насідають. І збагнув: нікуди від нього не дінешся. Не такий чоловік, щоб пожаліти твій вихідний. Отже, до того, що вранці він таки з'явиться, слід уже ставитись, як до факту доконаного.
Другу лінію технічного загородження він проминув без будь-яких утруднень (це дуже просто, якщо тобі відомі проходи). От якби йому заманулося просто з першої лінії, а вона охоплювала кільцем ще й базовий табір їхньої експедиції, вийти непоміченим у зовнішній світ, отоді довелося б дуже поморочитися. Втім, відколи термін обов'язкового карантину було скорочено від двох тижнів до чотирьох днів, а всім науковцям видали постійні перепустки, доцільність таких вилазок, які, власне, й раніше його не цікавили, зникла остаточно.