Нова порція збагаченої паливної суміші пришпорила мотор всюдихода, і він, з ревінням потикавшись тупим носом у піщані озера та поодинокі кущики на кам'янистих горбочках, знову відшукав дорогу. Колись тут був справжній живий степ з гіркуватим полином та яскраво-червоними маками напровесні. Але від тих часів усе змінилося.
До міста залишалося на заячий скік. Крізь імлу на овиді його вже можна було навіть розгледіти. Дорога куріла. Всюдихід, стиха буркочучи, ковтав кілометри. Сонце потроху припікало. Він понишпорив у бічному багажникові, але знайшов там тільки стару газету. Змайстрував із неї пілотку (свої головні убори він губив напрочуд наполегливо). Повернув дзеркало заднього бачення так, щоб воно не пускало у вічі сонячних зайчиків.
«Усе це непогано. І те, що карантин скоро остаточно відмінять і що місто вже недалеко… Але не треба самого себе дурити та вдавати, начебто зараз тобі ні крихти не страшно. Ще двійко таких вилазок — і в тебе заберуть машину. А може, взагалі усунуть, а коли й не усунуть, то проект цілковитої дезактивації все одно затверджено. Тож у тебе залишаться про місто самії тільки спогади. Вашій експедиції вже двічі подовжували термін. А яке з того пуття? Якщо нічого не знайдеш і цього разу там, куди вирушив, — отже, його просто нема. Та й по всьому».
Машина пішла юзом. Він загальмував. Відчинив двері, зістрибнув на розпечений сонцем піщаний килимок. Тоді знову заліз у кабіну, поволі-поволі вивів заднім ходом автомобіль з довгого жовтувато-білого язика, зупинив його й голосно перевів подих. Геть недобрі розмисли. Тут слід бути дуже обачним. Ще бракувало йому забуксувати на цілий день. Якраз по це він сюди й дістався. Перед тим як заїхати в місто, він трохи перепочине. Збереться на силі. Зосередиться. Але спершу відпочине. Перед побаченням із містом це йому вкрай потрібно.
Намети виринули на обрії зненацька — випурхнули з-за невеликого піщаного барханця, різнобарвні, яскраві, з емблемою екологічної служби. Він різко загальмував, не повірив сам собі. Стиха скрекотав вітрячок, насичував електрикою баньку енергетичного захисту, тремтіли вуса антен на шатрі радіостанції. Чоловік у блискучому захисному комбінезоні сполоснув обличчя, змиваючи залишки бороди вкупі з пастою для гоління, махнув до нього, немов запрошуючи, та показав на прямокутну рамку силового шлюзу, — по тому зник під яскравим дахом свого тимчасового помешкання. Він вибрався з кабіни, на ходу осмислюючи думку про піонерську висадку якоїсь незалежної дослідницької групи та про кретинів-туристів, котрі, в пошуках екзотики, отаборилися майже в приміській зоні, — коли раптом усе те — намети, вітряк, радіостанція, шлюз — зрушило з місця, попливло, почало танути. Міраж. А взагалі-то, ніякий не міраж. Нічогенький собі міраж, що закликає тебе рукою незнайомого чоловіка. І стоїть той чоловік кроків за двадцять од тебе. Надто, коли він засвічує фотоплівку та викликає девіацію точних приладів? Та оце, власне, все, чим подібні міражі себе утверджують. Зате він їх бачить. Інколи. Відтоді, як його накрило. Як станція здійнялась у повітря, а він вирушив тією самою шосейною дорогою, де потім загинули дозиметриста, і все ще сподівався, що захист витримає, а спину йому вже проштрикували невідчутні потоки променів та наздоганяла ударна хвиля невидимого, але страшного вибуху. Дісталось йому тоді по саму зав'язку. Але, опинившись між життям і смертю, він усе-таки повернувся до життя. І був майже втратив оту тонку нитку, що пов'язувала світ реальності з недоступним для нього світом. У всякім разі, викликати ці міражі за власним бажанням він не міг. Але міг бачити їх. Ніхто, крім нього, тих міражів не бачив. Бо й на дорозі він був сам-один. Ніхто не вірив у те, що він спроможний відчувати щось таке, що переступає межі реальности. Міражі володіли ним тоді, коли він належав до їхнього світу, а не до світу людей. Але відповідно до того, як його здоров'я доходило стану, званого лікарями нормою, міражі залишали його. Разом із болем через потрощені кістки. Тепер вони навідували його не частіше ніж тупе ниття в забитому місці голови, і як сигнал, що погода мінятиметься. А проте він був певен (якби комусь обмовився про це, неодмінно порадили б звернутися до психотерапевта), що його видива — справді всього-на-всього міраж. Точніше кажучи — відображення чогось реального, але такого вже й недосяжного, як отой оптичний обман удалині, як удаваний символ оази для замордованого пустелею та спрагою подорожнього.