Місто. Певна річ, ніякого міста не було. Купи руїн. Величезний кратер натомість корпусу Б. Коли він уперше побачив зроблені з супутника фотознімки, вони його потрясли. Цілковита ілюзія, ніби хтось грав у кеглі, хаотично, бездумно випробовуючи свою силу на будинках, мостах, квітниках та скверах. Ударна хвиля вибуху силою в одну-дві кілотонни не могла завдати такої шкоди. Хоча — це була не єдина несподіванка, що з нею ми зіткнулися потім, коли досліджували наслідки та причини катастрофи.
Багато чого в цих роботах йому було не до душі. Насамперед, майже нав'язливий інтерес військовиків до того, що, і це було очевидно, не можна використати як зброю. Хіба що як знаряддя самогубства. Не подобалася вимога підганяти всі факти, навіть ті, котрі взагалі ні в які ворота не лізуть, під офіційну версію того, що сталося. Не подобалось і те, що будь-які дії в ураженому районі надто жорстко та безглуздо контролювалися цілою купою всіляких бюрократичних інстанцій. Та найбільше лякала й пригнічувала перспектива доконечної дезактивації ураженої території. Бо місто все-таки було.
Уперше йому це відчулося, ніби сон, що діється навіч. Коли над руйновищем зненацька закуріло марево, як від нагрітого сонцем повітря. А руїни почали одна по одній зникати. Натомість виникла широка вулиця, обсаджена липами, блакитне небо, гарненькі, наче нові, будинки. Це не могла бути галюцинація. Перехожі розмовляли, рухалися авто. А за два кроки від нього стояв та щось казав йому той, чию смерть він давно причислив до найжахливіших подій свого життя. Той, котрий підганяв його, буквально виштовхував зі станції незадовго до вибуху. Він уже майже розібрав слова, коли несподівано все огорнулося пеленою та почало розчинятися в сірому тумані реальності.
Я давно вже збагнув, що він — єдиний із тих, хто зостався по той бік, здатний сприймати наш світ фрагментарно. Збагнув і те, що мені його не догукатися. Осмислення тієї середи, яку ми всімох створили самі для себе, в нього тривало лічені секунди. Найкраще, що він устигав за цей час, — побачити силуети будинків, почути якісь окремі звуки. Й знову поринав у майже недосяжну для нас країну руйновищ, кратерів, здичавілих та диких тварин, яких випромінювання перетворило на щось моторошне. Точнісінько так само, як ми нездатні були за поодинокими покручами вражень уявити собі покинутий світ, так і він не міг адекватно сприймати те, що, очевидно, було частиною нашої розмитої в часі-просторі свідомості, — та й по всьому.
Ми й самі осягали цього чоловіка по-різному. Штонь, приміром, бачив лише хисткий неоконтурений силует. Арвід — якусь мерехтливу світляну пляму. Ван Колден та Лютьєнс, а вони перебували найближче до установки, що вибухнула, взагалі не бачили його. Покинутої реальності для них не було. Хоч би як напружували вони свій зір, а руїни, степ, бетонна в розколинах дорога, покалічені машини та висхла річка ніколи не проступали для них крізь ними ж створене ілюзорне місто. Одначе я вряди-годи бачив, що залишилося від справжнього міста, бачив цілком виразно.
Що ж із нами сталося? Ми довго про це сперечалися. Але все, мовлене в цих суперечках про біоенергетичну складову людської природи, про польові форми існування свідомості та груповий соліпсизм, не прояснювало того, що трапилося. Та й не могло прояснити. Зрозуміли ми лише одне: це — не смерть. Але й не життя. Не хочу згадувати про той час, коли ми вже були. Але були ще нічим. Нас діймали марення. Якісь нечувані жахливі речі діялися довкола, виникали з нічого й пропадали в нічому. Не враз ми усвідомили, що ці марення — то реалізована уява кожного з нас, — тільки й того. Поступово ми навчилися керувати своїми фантазіями. Середовище, в якому ми перебували, показало себе як вельми пластичне. Воно реагувало на доторк наших думок, формуючись у те, про що кожен із нас розмірковував. Тож ці, кимось витворені фантазії, для інших були цілком доступні та реальні. Подумав про їжу — всі відчувають запах їжі. Подумав про цурпалок — маєш цурпалок.