Він стояв край велетенської вирви, що перетворилася на сіру водойму. На її поверхні плавало якесь шумовиння. Шурхотів вітер, немов чухав болячки обпаленої землі. Йому привидівся рух ліворуч. Вивертаючи пітною рукою пістолет із кобури, він озирнувся в той бік. Пусто. «Невже на цьому все скінчиться?» — думав він. Наїдуть потужні, керовані по радіо машини. Заллють усе склоподібною масою, і та, затверднувши, перетвориться на найміцніший панцир, і скує, мов крига, і дорогу, і водойму, і розвалище. Зачавить аномальні зони, оті, наступивши хоч на яку з них, можна одразу ж померти. Крізь товстий шар цієї речовини не видобудеться ніяке випромінювання, ніщо не зможе його пробити. Отже, воно навіки стане як нездолана перешкода між людьми та тими, хто залишився на станції. Між ним та його найліпшим другом. Тим, котрий колись, обламуючи нігті, допомагав йому прив'язувати нейлоновим тросом до машини осердя аварійного захисного генератора, і при цьому ще й приказував: «Мерщій, ти маєш устигнути», — а сам уже напевно втямив, що неможливо зарадити отим, котрі залишилися на станції.
«А місто все-таки є, — мовив він уголос. — А раз є місто, отже є і люди. Я це знаю». Невже їх знову доведеться покидати, тепер уже остаточно? Показання приладів, фотознімки, розрахунки не підтверджують того, що він бачив на власні очі. Нічого схожого на життя. Він нікого не зумів переконати. Тому тепер доведеться звикати до думки, що десь перебувають у тузі й самотності його друзі, ті, з ким він працював. Ті, з ким товаришував і заради кого ладен був зробити багато чого. І ще йому ніколи не потрапити до отого «десь».
І тоді ми відтворили місто. Це було простіше, ніж подумки вимальовувати казкові палаци. Ліпше, ніж вигадувати світ, якого ніколи не було. Пам'ять про місто жила в кожному з нас. Ми вирішили відтворити його таким, яке воно було. Не кращим, і не гіршим. Вирішили пригадати себе, тих, якими були, коли зійшлися тут. Здоровими, сповненими сил. А ставши такими, поселитися не у вигаданому нами місті. А ще ми навчилися думати й відчувати так, щоб ці думки та почуття не реалізовувалися назовні, — в такий спосіб ми обстоювали своє право на внутрішній світ. Згадуючи про спільне для всіх сімох, ми взаємно доповнювали одне одного. Кожний відповідав за якусь ділянку відтвореної реальності. Коли б у свідомості когось із нас трапилось порушення, навіть незначне, все вигадане нами розпливлося б, неначе акварель від дощу, і це змінило б загальну картину. Але ми вже добре навчилися контролювати себе. Навіть тоді, коли вживали вигаданий джин. Спали на вигаданих ліжках, дивилися вигадані сни. Адже за багаторічне попереднє життя в місті ми звикли до нього, як шуруп звикає до просвердленої для нього дірки. Тож випасти комусь із нас у голий та нещадний світ хаосу із тих, вигаданих нами дір, було не так-то й легко. Єдине, на що ніхто з нас не зважився, — це поселити в ілюзорну реальність когось із близьких людей. Було місто. Були члени сімки. А були інші. Ми залежали від них у вигаданому нами житті так само, як вони залежали від нас. А про те, що насправді їх немає, ніхто з нас не думав.
Усе зійшло нанівець. Він зрозумів це несподівано та безжально. Програму дезактивації затверджено. Йому скоріш за все не дозволять сюди більше їздити. На думку начальника експедиції, тепер, коли всі основні параметри ураження місцевості зафіксовано, працювати в небезпечних районах — невиправданий ризик. А що, як залишитися тут назовсім? Думка шалена, просто безумна. Притулити пістолет до скроні, натиснути на запобіжник. Цікаво, чи потрапить він тоді до міста? Чи все зникне, як зникає з очей темна кімната, коли в ній вимикають світло?
Він заховав зброю до кобури й підняв комір куртки. Показання датчиків, схожих до тих, за допомогою яких астронавти намагалися зафіксувати на інших планетах сліди розумного життя, було взято. Нічого цікавого. Записувати показання додаткових приладів йому не хотілося. Без того було все ясно.
Він з'явився! Постав у хисткому зеленому мареві. Пройшов крізь стіну крамниці готової одежі (що йому до наших законів!), зупинився посеред тротуару. Озирнувся, ступив на дорогу. Автомобіль на великій швидкості промчав крізь нього, а він навіть не скривився. Стояв, такий незугарний у своєму напіввійськовому комбінезоні, при зброї та з якимись незграбними торбами, не помічав ні мене, ні квітуючих лип, ні перехожих, одягнених легко та буденно. Очевидно, сьогодні він блукав серед руїн доволі довго, поки відшукав місце, де стояв колись корпус Б. Про це свідчив розчохлений індикатор біополя та кілька датчиків Брумеля-Орвікта, що стриміли в нього з-за паска. Я запам'ятав, що саме ці прилади він настроював минулого разу. А сьогодні їх демонтував. Від думки, що оце він кілька годин підряд човгав по руйновищу без будьякого захисту, мені зробилась недобре.