«Койот! Мутований койот! Навіть не злякався мене! У мене ж пістолет! Стріляй!.. Не встигне!» Від загаявся, я бачив, як його пальці ковзнули по кобурі, але огидна волохата тварюка вже зробила стрибок. Забувши про все на світі, я дико заволав, одірвався від ґрунту, пролетів два десятки метрів та вігнався в цю тварюку, злився з нею, марно намагаючись роздерти її нутрощі.
Хвиля нездоланного жаху, чогось мерзенного й чужого, з кепським запахом, чогось живого й неживого одночасно влилася у койотів мозок. Він перелякався, завищав, закрутився дзиґою, випустив із кігтів жертву. Два зелені електричні розряди з гуркотом пропалили йому груди. Так і не взявши в тямки, що його налякало, койот сконав.
Він поїхав. Я сидів на холодному тротуарі. Перехожі гидливо обминали мене, — хто лівобіч, хто правобіч. «Ну й набрався!» — презирливо кинув літній чоловік. «Але ж вас нема!» подумав я. Будинки здригнулися, почали розповзатися, автомобілі перетворилися на великі різнобарвні краплі й злилися з асфальтом.
— Що ти замислив? — гукнули мені звідкілясь, здається, котрийсь із членів сімки.
— Вас нема! — уперто наполягав я. — Та ніколи не було. А він поїхав. По-ї-хав.
Початок і кінець вулиці загиналися догори й робили її схожою на прес-пап'є. Похмуре небо згорталося клубками сірого туману, і я полетів невідь-куди, а рука Штоня вхопила мене за барки, потягла із хаосу, що зароджувався. Мені ж не хотілося ні опиратися тій руці, ані допомагати їй.
Він саме подолав половину шляху між табором та містом, коли зупинив свій «рейнджер». Відчинив дверцята й випав на степову траву. Електромагнітний пістолет ще не вихолов після двох пострілів і трішки зігрівав йому бік, розпросторюючи запах озону. «Ще раз я приїду сюди. А може, два. Потім назавжди забуду цю дорогу», — не промовив, а безгучно прохрипів він сам до себе. І йому схотілось заплакати. «Хтось із них урятував мені життя. З ними — мій ліпший друг. А я нічого не можу для них зробити…»
Високо-високо в небі скрекотав патрульний вертоліт. Він почув, що в машині спрацювала сигналізація.
«Усім, усім! У внутрішній зоні виявлено автомобіль «рейнджер», сигнал у відповідь не подає. Всім групам мобільного реагування, у квадраті 4–2 виявлена…»
Він підвівся, дістав із кабіни мікрофон радіопередавача:
— Відміняйте тривогу! Борт… — позирнув угору, ледве розібрав цифри та літери вертольота, — ПН-19, відміняйте тривогу. Говорить «рейнджер». Тут науковий співробітник Томпсон. Здійснюю приладову розвідку міських околиць.
— Ваш особистий пароль?
Він назвав.
— Співробітнику Томпсоне, чому у вас не працює маяк радіовиявлення?
— Його сигнал діє на роботу датчиків геолокації, — вигадав він і сам скривився від такої невдалої побрехеньки. Але вертольотчик не дуже був ознайомлений із геофізикою.
— Хай вам щастить, Томпсоне. До повернення! Скрекотання вертольота затихало віддаляючись.
Він сів у кабіну, довго-довго і непорушно просидів, упавши обличчям на кругле холодне стерно та відганяючи від себе будь-яку думку. Нікуди: ні на базу, ні до міста — повертатись йому не хотілося.
Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО
ІВАНОВ ТА КЛІЩ
Оповідання
Дійові особи та декорації:
Іванов, Кліщ, Кліщоїд, Піщаник,
Епізодичні персонажі,
Зелений ліс, Чорні гори, Шакалячі ворота, Степова напівпустеля
Кліщ учепився за Іванова дуже спритно. Можна сказати, з розгону. Відірвався від деревного стовбура та й стрибнув. І втрапив точно в ліве плече Іванова, котрий саме біг. Іванов здригнувся, скривився. Він відчув сильний біль. А ще відчув, що рукав його куртки та шкіру відтягувало щось важке. Але зупинятись йому було ніколи. Гупання чобіт, прокляття, донесені до нього вітром, не дозволяли навіть перевести подих. Вирішив розібратися з кліщем трохи згодом. І наддав ходи. На бігу кілька разів смикнув плечем і покрутив у повітрі лівою рукою, наче пропелером. Кліщ витримав цей струс мужньо.