Гонитва за ним припинилася після того, як Іванов виринув із лісопосадки. Він навіть не сподівався, що йому так швидко дадуть спокій. Очевидно, переслідувачі не знайшли надто поважною причину, яка примусила ганятися за ним, тому вирішили не заглиблюватися в степову напівпустелю. Йому ще кричали щось навздогін. Голосно ляснуло кілька пострілів. Їхнє відлуння перестрибнуло через Іванова та й полетіло вперед безмежним жорстким покривалом степу, по якому ще належало пройти й Іванову. На постріли Іванов не озирнувся. Ті, які бігли за ним, перестали існувати для нього, тільки-но припинили гонитву. Інше діло — кліщ. Той висів у нього на рукаві й роздувався просто на очах, перетворюючись на пружну червону грудку. Плече пекло вогнем. У ньому немовби ожив та заворушився отруйний хробак. Іванов узяв кліща двома пальцями й спробував одірвати. Біль був нестерпний, а зрушення — аж ніякого. Тоді він заходився викручувати бридкого паразита, як шуруп, за годинниковою стрілкою, а потім — у зворотному напрямку, — ефект нульовий. «Кажуть: нібито ті кровопивці бояться вогню». Понишпорив у кишенях — запальнички не було. Щосили луснув себе по лівому плечу кулаком. Кліщ пружно запульсував од удару. Але, всупереч сподіванню, не репнув. «А щоб тебе!» Арсенал засобів боротьби з кліщем було вичерпано. Іванов сплюнув крізь зуби й прискорив ходу. А йти йому треба було далеко. Шкодував нової куртки; мабуть, коли він упорається з цією паршивою малиновою тварюкою, відіпрати її не пощастить, та й де прати від крові? Ще більше жаль було себе. Степ здавався безмежним. Фактично, він таким був. Поодинокі оази. Міста, які слід було обминати. Комусь він, може, й подобається, цей степ, але людину, котра зростала серед зелених лісів та прозорих озер, його краса не хвилює. А головне, якщо не йти по дорозі, а второваних шляхів поблизу не було, то заблукати в тому степу дуже легко.
Іванов глянув на годинник. Тоді перевів погляд на електронний компас-курсограф. Зір зачепився за налиту червону грушу, — вона чеберяла в повітрі чорними членистими лапами. Він здригнувся від огиди.
«Застрелю тебе, гаде, — сказав до кліща. — Відгризу разом зі шкірою та розстріляю».
«Хіба так можна? Адже ви інтелігентний, культурний чоловік. Не звірюга якийсь, не бандит». Кліщ зручніше вчепився лапами в куртку, підвів свою трикутну голову й спробував зазирнути Іванову у вічі.
«Інтелігентний? Чого ти так вирішив? Не вмію я бути культурним із кровопивцями».
«Це правда. У вас є підстави бути мною незадоволеним. Але, прошу вас, зрозумійте. Я був дуже голодний. П'ять днів — ні ріски в роті. А для мене п'ять днів — граничний термін. Після цього всі нутрощі всихають. Ви пробачте мені».
«Я тобі пробачу! Рукою ворухнути неможливо. Півлітра крові висмоктав. Не вибачаю!»
«Бачите, я так боявся схибити. Тому й учепився щосили. А взагалі слина в мене навіть цілюща. У ній антисептичні речовини є, антибіотики».
«Не бреши. Нема у твоїй слині ніяких антибіотиків. Наукою доведено! Ти кому надумався мізки вправляти? Я ж біолог!»
«Вибачте ще раз. Я не обманюю. — Кліщ заговорив пригнічено, мовби довідався про себе страх яку ганебну річ. — Я був певен, що є. Просто не ознайомився з останніми науковими дослідженнями».
Якийсь час Іванов ішов, а кліщ їхав мовчки. Іванов лютився на кліща. Хоча, в принципі, він був незлим чоловіком. А крім того, як перший-ліпший із тих, кого життя змушувало вештатися найтемнішими своїми закапелками та найдовшими дорогами, знав, чого варті слова про голод та висхлі нутрощі. Хоча роки в колонії «Лямбда-Екс» та на фронтирі відучили його від притаманної йому зайвої делікатности та сентиментальности.
«Слухай-но, — спитав він кліща напрямки, — ти скоро від мене одчепишся? Ти набрид мені з тієї самої хвилини, коли я тебе побачив».
Кліщ тяжко зітхнув.
«Я причепився б до когось іншого тепер. Просто так, лапами. Адже я вже ситий, красно дякую вам. Але поблизу нема нікого, крім вас».
«Пішки дійдеш, куди треба».
«Не дійду. Надто далеко. А дійти мені вкрай необхідно, повірте. Не ради себе стараюся. Розумію, що я для вас — нікудишня компанія. Але мені дуже треба».
«А мені що до того?»
«Як вас звати?»
«Іванов Дмитро. Ти мені зуби не заговорюй, кровопивця!»
«Послухайте, Дмитрику. У вас є родина?»
Іванову, хоч як намагався переконати себе в протилежному, не дуже до смаку були його невлаштованість та самотність. Тому зачеплене кліщем питання розлютило його.
«Ніколи в житті не бачив такого нахабного кліща. Вже перший стрічний кліщоїд пообідає тобою, гаде, так і знай! І рука не здригнеться згодувати тебе!»