«Ви, звісно, можете згодувати мене кліщоїдові. Але не намагайтеся зі мною хитрувати. По-перше, я старший за вас. А по-друге, — кліщ знову тяжко зітхнув, — я скуштував вашої крові. У вас кров дуже доброго, але не вельми щасливого нежонатого чоловіка. А я жонатий, маю двоє дітей. Окрім мене, подбати про них немає кому. На діаспору, самі знаєте, яка надія. У кожного бувають такі обставини, за яких він може зробити — не підлість, але щось схоже… Нечесний, негарний вчинок. Задля того, щоб його рідні самі не потрапили в число жертв, — отого, що, ну, одні це називають несправедливістю життя, інші — просто звичайною річчю, коли хтось має вижити, а хтось загинути. Ви розумієте мене. Я од вас не відчеплюся, поки не дістанусь до своїх. Ви — мій єдиний шанс. Можете віддавати мене кліщоїдові. Це вам, людям, притаманне — обставинами чужої долі не цікавитися, залишити це право за сторожовими собаками та поліцаями».
Кліщ важко дихав, нібито це не Іванов, а він ступав чітким солдатським кроком по степу, по цій сірій шинелі велетня, крізь яку майже нічого не пробивалося, — ні струмочки, ні травинки. Він висів на чотирьох лапах, а дві тримав козирком над очима, ніби захищався від сонця та вітру.
Іванов поділяв кліщову думку щодо людей, сторожів-собак та поліцаїв. Кліщоїдів не любив, як, до речі, не любив усе, що приносило муки та смерть. Поліцію він любив ще менше, ніж кліщоїдів. Поміркувавши, вирішив поки що не розправлятися з кліщем. Але вголос не сказав цього. Нахаби завжди дратували його. А кліщ був нахабний. Іванов знову поглянув на курсограф і повернув на північ.
«Можна поцікавитись, куди ви прямуєте?» — запитав кліщ.
«До Чорних каменів».
«Ага. Тоді нам по дорозі лише до Шакалячих воріт. Мені до Зеленого лісу треба. Там наша колонія оселилася».
«Ну, од Воріт до Лісу — як палицею кинути. А от до Воріт мені ще тьопати та й тьопати. Не дуже ти мене втішив. Добряче на мені покатаєшся».
«Для вас, може, й справді, як палицею кинути, — а мені, — кліщ мимохіть скопіював інтонацію Іванова, — до Лісу звідти повзти та й повзти».
Вечоріло. Засяяли перші зірки.
Ночувати вирішили просто серед степу. Повиривали сухостій, ретельно обдивилися місцину, чи нема отруйних гадюк та комах. У ротовій порожнині кліща застрягла вирвана травинка, й він потішно добував її звідти передніми та середніми лапами. Кліщ довго набирався відваги, аби попросити про щось Іванова. І запитав, чи можна заховатися до нього під куртку (Вночі він остерігався сов та кліщоїдів-мігрантів, які, наперекір своїй звичці, можуть випадком не заснути). Іванов так подивився на нього, що той увібрав голову в тулубний мішок, побажав Іванову надобраніч і мерщій заховав під себе передні та задні лапи, вдаючи, буцімто міцно спить.
Уранці кліщ, наче й не він, знову примостився в Іванова на плечі. Вони рушили далі.
«Вибачте, Дмитрику. Це, звісно, мене не стосується, — кліщ старанно добирав слова, тимчасом як Іванов подумав собі, що цілком імовірно, у щоденному житті кліщ навіть брутальний та нестерпний, і лише обставини змушують його дотримуватися пристойності та показувати себе добре вихованим, — звісно, якщо це не таємниця, чому ці люди гналися за вами? Та ще й зі зброєю. Я трохи знаю їх. Не можна сказати, що вони схильні до невмотивованої агресії».
«Бовдури. Їм здалося, нібито я хочу забрати в них аероскутер».
Іванов мотнув головою, відганяючи спогад про бовдурів та про чудову повітряну машину, що на ній так приємно ширяти попід самісінькими хмарами.
«А ваші чому накивали п'ятами з міста?»
«Від дезинфекційної команди».
Розмова зачепила неприємну для обох тему, можливо, тому й не клеїлася. Іванов на ходу жував звогчілі за ніч галети й запивав їх водою з фляги. Перший знову заговорив кліщ.
«Дмитрику, — завів здалеку, — я, звичайно, розумію, що вам моє товариство не надто потрібне. Але ви мені подобаєтесь. А крім того, я дуже зацікавлений, щоб ви дісталися Шакалячих воріт. Я не знаю, та й не хочу знати, що ви носите в задній кишені штанів: Але якщо це каліфорнієва граната, то майте на увазі: запал у неї на бойовому зводі. А в кишені у вас чимала дірка. Якщо дві-три ниточки розірвуться, вона випаде».
Холодний піт пройняв Іванова, перш ніж він зупинився та закляклими пальцями намацав у кишені білий матовий циліндр з гранчастим олівчиком детонатора, що стирчав з нього. На його торці справді миготів зелений вогник бойового зводу. «Мабуть, уві сні ненавмисно притис чеку». Якби майор Кусля, а він особисто перевіряв його зброю, побачив це… Іванов уявив, що було б у такому випадку. Про те, що сталося б через кілька хвилин, коли б кліщ не попередив про небезпеку, він намагався не думати.