Кліщ сором'язливо засовався.
«Вибачте, можна мені трохи попити? Бо той гад вичавив з мене всі соки. Я лише трішки…»
«Давай…»
Кліщ делікатно присмоктався до нього, безболісно виссав крапелину крові.
«Я ніколи в житті не забуду того, що ви для мене зробили. Допоможіть мені, будь ласка, спуститися на землю. Я трішки отямлюся та й вирушу. Адже вам — до Чорних каменів. Це правобіч. Красно дякую вам ще раз».
«Та що там! Пусте», — відказав Іванов. Похукав на поранену кліщоїдом руку та набрав на курсографі координати Зеленого лісу.
До Зеленого лісу вони потрапили ще до полудня. Співали пташки. Скрекотали цвіркуни та цикади. Зелений материк лісу посеред сірої напівпустелі був дивовижною місциною: повітря в ньому запахуще й неначе густе. Вода у струмках схожа на смак трав'яних настоянок.
Кліщ одразу вирушив на пошуки своїх колоністів. А Іванов вирішив поспати. Кліщ двічі навідувався до нього. Будити не наважувався, тільки мовчки дивився, замилувано чеберяючи лапами.
Прокинувся Іванов над ранок аж наступного дня. Умився. Проковтнув бідненький сніданок — залишок консерви та двійко галет. Кліща він побачив на дереві. Той роздувся майже до розміру тенісної опуки. В його прозорому череві смарагдом вигравав зелений рослинний сік. Кліщ невимовно зрадів Іванову.
«Я вже йду», — сказав Іванов.
«Послухайте, — мовив кліщ, — байдуже, чи переможе революція. А коли не переможе, байдуже поготів. Будуть невмивані хлоп'ята з гвинтівками в президентському палаці чи не будуть, — вам що до того? Залишайтеся. Тут так чудово. Сонце в кронах вигравав. Вода виспівує. Де ви ще побачите таку співучу воду? Соку вистачить на всіх. Зведемо курінь. Мої так вам будуть раді!»
«Не можу», — сказав Іванов.
«Розумію. Ось візьміть. — Кліщ прудко викотив зі шпаринки в корі дерева кілька смарагдових кульок. — Це моя слина із загущеним деревним соком. Можливо, в ній нема антибіотика. Але тварини, коли захворіють, лижуть її. І допомагає! Через те вони такі терплячі до нас, кліщів. Бачите, як швидко загоїлася у вас рука. І це після укусу кліщоїда!»
«Дякую, — сказав Іванов. Згріб кульки, опустив їх до кишені сорочки. — Ну, я пішов».
«Як назад ітимете, зайдете? Я чекатиму».
«Постараюся».
«Дмитре!»
Іванов озирнувся.
«Перекладіть, будьте ласкаві, свою гранату з кишені куртки в рюкзак. А детонатор викрутіть. Мені так буде спокійніше».
«Зроблю».
«Зачекайте! — Видно було, кліщ докладає сил, аби побороти в собі якісь сумніви. Немов страждаючи від суперечностей, він похитнувся, трохи поповз стовбуром дерева, ледь не зірвався вниз, але, так ні на що й не зважившись, завмер. — Розумієте, Дмитрику. За інших обставин я неодмінно пішов би з вами. Але в мене родина, сім'я. Жінка слабує. Беззахисна. Діти геть непослухами стали. Позавчора, кажуть, усією колонією шукали молодшого. Думали вже, що його мурахи затягли. Ні! Утік Північний полюс відкривати. Але, можливо…»
«Та що ти, — сказав Іванов. — І гадки такої не тримай. Я все розумію».
Він махнув до кліща рукою. Кліщ якось дивно виснув і затулив очі передніми лапами.
Іванов пройшов через усю зелену оазу не озираючись. Він хотів поміняти набрану ще біля Шакалячих воріт воду на трав'яну настоянку місцевих джерел, але передумав. Сірий степ простелився йому до ніг понурим килимом. Стрілка курсографа гойднулася й лягла на позначку «Північ». Попереду слався далекий путь, і від нього Іванов не ждав нічого, крім неприємних пригод та самотності.
На душі в Іванова було вельми кепсько.
Ілля ХОМЕНКО
СПІВАЄ КОМАР
Пітьму заповнювали різкі незвичні аромати холонучих трав, пронизували шерехи, потріскування. А на сході між хмаринами тьмяно світив місяць. Наче його віддзеркалення, таке ж тьмаве світло йшло від незаштореного вікна самотнього будинку. Ніч приховувала відстані, — обидва світильники здавалися однаково далекими та недосяжними. Але двоє людей, котрі дивилися в той бік, мало цікавилися місяцем. І вони добре знали, яка відстань відділяє їх од будинку, — два кілометри вісімсот тридцять сім метрів дев'яносто один сантиметр. Чимось особливим ці люди не вирізнялися. Хіба що комбінезонами кольору болотяної зелені. Незапаленою сигаретою в губах у старшого. І тим, що сиділи вони у зручних кріслах біля фосфоресційного пульту, у прозорій кабіні незвичайного літального апарата. Люк у підлозі та ілюмінатори були відчинені. Що ще? Стиха цокав годинник. І то був єдиний звук, принесений людьми зі свого світу в цю ніч.