ІРИНА СИДОРЕНКО
Європа
ДЖОАН І КРИВИЙ ГУСОПАС
Англійська народна казка
Колись давно жив один старий лорд. Мешкав він у розкішному замку на березі моря, але почувався дуже самотнім, бо не мав жодної близької людини. У залах і в покоях не чути було молодих голосів, не лунав веселий сміх.
Годинами ходив старий лорд по вимощеній кам’яними плитами галереї або сидів біля вікна й дивився на похмуре море.
Була у нього маленька онука, але він ні разу не бачив її. Лорд не злюбив дівчинку від дня її народження, бо в той день померла її мати, улюблена лордова донька.
Батько дівчинки був у королівському війську, пішов у далекий заморський похід і там загинув. Тож вона росла без батьків.
Гірка була її доля, але їй довелося б зазнати куди гіршої, якби не стара няня. Вона забрала Джоан — так звали дівчинку — до себе і годувала недоїдками з господаревого столу, а вдягала у всяке дрантя.
Лордові слуги погано поводилися з дівчинкою — адже їхній пан не любив її! Вони кривдили її і прозвали голодранкою.
Джоан цілими днями гралася на задньому дворі замку або блукала сама понад морем. Єдиний її друг був кривий хлопець-гусопас.
Вона часто приходила до нього на пасовисько і розмовляла з ним годинами. Хлопець був трохи старший за неї, він жив на фермі, неподалік від замку.
Щоранку він виганяв гусей і вів їх до ставка, де вони плавали, плескалися, ловили рибу. А хлопець тим часом грав на сопілці, і Джоан завжди прибігала його послухати. Вона так любила його наспіви — то сумні, то веселі! Вони розповідали їй про лісових фей-красунь або про далекі чужі країни, про невідомі гори й річки, і вона забувала своє лихо й образи.
Інколи ж музика була така весела й легка, що її ноги самі йшли в танець. І тоді навіть кривий гусопас незграбно пританцьовував разом із нею. Так минали дні весною і влітку.
А взимку, коли наставали довгі темні вечори, Джоан підсувала ослінчик ближче до вогню і просила свою стареньку няню, щоб та розповідала їй казки про сміливих рицарів і дам-красунь, про велетнів і людожерів, про русалок, що плавають у морських хвилях, чи про фей, що ширяють, невидимі, в повітрі. А сама сиділа й слухала, дивлячись на вогонь. Щоки її рожевіли, очі блищали.
Та ось вона починала куняти, няня теж позіхала, розповідати далі їй не було сили, і вона відсилала дівчинку спати.
І все ж таки, хоч як любила Джоан слухати казки, по-справжньому щасливою вона почувалася тільки тоді, коли втікала до свого друга гусопаса. Він грав для неї на сопілці дивні пісні, і вони весело балакали або гралися.
Часом Джоан розповідала хлопцеві якусь із няниних казок або ж починала танцювати під його музику. І тоді все погане зразу забувалося — і величезний порожній замок, і сердиті слуги, і дідусь, якого вона так ніколи й не бачила.
Минали роки, і Джоан із дівчинки виросла в гарну дівчину. Але вона, як і колись, дружила з кривим гусопасом, а старий лорд, як і раніше, не любив її і не бажав бачити.
І ось одного разу поширилася чутка про те, що в сусіднє місто приїжджає король. В усі навколишні замки були послані гінці з запрошенням на королівський бал. На цьому балу королів син — молодий принц — мав вибрати собі наречену.
А запрошення короля, як відомо, означає наказ! Такий наказ прийшов і в замок біля моря — до старого лорда.
Лорд звелів осідлати собі білого коня, а тим часом покликав цирульника, щоб той зголив йому довгу сиву бороду. Потім він убрався по-святковому й зійшов у двір, щоб сісти на коня і їхати в місто.
А Джоан сиділа і розмовляла зі своєю старенькою нянею в кімнаті нагорі.
В цей час у дворі замку зацокотіли копита. Вона запитала няню, що там таке. Няня відповіла:
— У сусідньому місті король дає великий бал. Він і твоєму дідусеві наказав приїхати. Визирни у вікно — побачиш його.
— Ох, як би й мені кортіло поїхати на бал до короля, — зітхнула Джоан. — Няню, голубонько, піди до дідуся і попроси, хай візьме й мене з собою! Піди, поки не пізно!
Цієї миті у двір зайшов старий лорд і з допомогою слуги й стайничого сів на коня.
— Це мій дідусь? — запитала Джоан. — Який він гарний, як ошатно вбраний! Ой, як мені кортить поїхати з ним!
— Ні, ні, я нізащо не наважусь заговорити з ним, — сказала няня. — Та вже й пізно. Не встигну я, стара, немічна, ще й зійти донизу, як він поїде.