– Дайте мені крісло! – благала якась бабуся, що не могла проштовхатись крізь юрбу. – Оте крісло дуже зручне для кволої бабусі. Будь ласка, подайте мені його, оте з бильцями.
Один пожежник зглянувся над старенькою та й виніс їй морозивне крісло з кремом і фісташками, й раденька бабуся почала смоктати його бильця.
Ой, який же то був веселий день! До того ж лікарі зробили так, що ні в кого не болів живіт. Ще й тепер, коли діти просять другу порцію морозива, батьки кажуть зітхаючи:
– Ти, мабуть, з'їв би цілий морозивний палац, той, що в Болоньї стояв.
Про молодицю, що любила підраховувати, скільки хто чхає
Раз у Гавірате жила собі молодиця, яка з ранку до вечора тільки те й робила, що рахувала, хто скільки разів чхнув, і розказувала про те своїм подругам.
– Аптекар чхнув аж сім разів, – розповідала молодиця.
– Та невже?
– Нехай мене лиха година поб'є, якщо брешу. Він чхав перед самісіньким обідом, за п'ять хвилин до дванадцятої.
Галу-балу – і нарешті добалакалися до того, що начебто аптекар доливає води в рицину.
– А священик чхнув аж чотирнадцять разів, – розповідала молодиця, зашарівшись від запалу.
– А ти, бува, не помилилася?
– Нехай мене лиха година поб'є, коли я хоч одного пчиха недочула.
– Ой лишенько, що ж воно буде?
Галу-балу – і добалакались до того, що начебто священик наливає забагато олії в салат.
Одного разу молодиця привела гурт подруг (було їх семеро) під вікно синьйора Деліо підслуховувати. Та синьйор Деліо не чхав зовсім, бо не нюхав табаки і не застудився.
– Хоч би раз чхнув, – сказала молодиця. – Тут щось та є.
– Напевно є, – підтакнули подруги.
Синьйор Деліо розмову почув, узяв добру жменю перцю, зарядив пульверизатор, яким мух труїв, і непомітно дмухнув перцем за вікно.
– Апчхи! – чхнула молодиця.
– Апчхи! Апчхи! – зачхали її подруги. Пчиханню не було кінця..
– Найбільше разів чхнула я, – заявила молодиця.
– Ні, ми більше, – заперечили подруги.
І вчепились вони одна одній у коси, лупцювали одна одну і вздовж і впоперек, рвали одяг і навіть зуби там погубили.
Після тої пригоди молодиця перестала точити ляси із своїми кумасями, а купила собі записну книжечку та олівець і ставила хрестик, коли хтось чхав.
Коли вона вмерла, люди побачили, скільки в книжечці хрестиків понаставлено, й сказали:
– Дивіться, кожне своє добре діло вона відзначала хрестиком. Чимало добра зробила небіжчиця! Кому-кому, а їй пряма дорога в рай.
Країна, в якій нема нічого гострого
Джованніно Ледачий був великим мандрівником. Подорожував він, подорожував і нарешті потрапив у країну, де будинки були круглі, без рогів, а дахи без гострих гребенів. Понад шляхами росли трояндові живоплоти, і Джованніно закортіло застромити собі квітку в вилогу. Він простяг руку обережно, щоб не поколотись, але раптом помітив, що колючки без вістря. Вони здавались гумовими і не кололи, а тільки лоскотали руки.
– Оце-то диво! – мовив сам до себе Джованніно. З-за живоплоту виступив усміхнений поліцейський.
– Хіба ви не знаєте, що рвати троянди заборонено?
– Вибачте, я забув.
– В такому разі вам доведеться заплатити половину штрафу, – сказав поліцейський, схожий на масляного чоловічка, що відпровадив Піноккіо в Країну Іграшок. Джованніно помітив, що поліцейський виписав штрафну квитанцію незаструганим олівцем, і в нього вихопилося:
– Покажіть, будь ласка, свою шаблю.
– З охотою, – відповів поліцейський. І шабля, звичайно, теж була тупа.
– Та що ж це за країна? – запитав Джованніно.
– Країна, в якій нема нічого гострого, – відповів поліцейський з такою чемністю, що ці слова слід би написати великими буквами.
– Як же ви живете без цвяхів?
– Ми вже давно їх не використовуємо, обходимось клеєм. А зараз, прошу вас, дайте мені два ляпаси.
Джованніно роззявив рота, наче хотів проковтнути цілий торт.
– Нізащо в світі. Адже за напад на поліцію мене запроторять до в'язниці. Та, правду кажучи, заслужив два ляпаси я, а не ви.
– У нас такий звичай, – чемно пояснив поліцейський, – повний штраф – чотири ляпаси, половина штрафу – два ляпаси.
– Кому? Поліції?
– Поліції.
– Та це несправедливо, це жахливо!
– Атож, несправедливо й жахливо, – мовив поліцейський. – Але давати ляпаса невинній людині так неприємно, що законів у нас ніхто не порушує – всі шануються. Ну, давайте мені два ляпаси, і вже іншого разу будете обачніші.