Отут король Глобарес уперше здивувався і з дедалі більшою увагою став слухати розповідь мудреця, що провадив далі:
– Космос складається з зірок. Ці слова звучать досить поважно, та коли вдуматись у це глибше, то важко стримати усміх. Власне, що таке зірки? Вогняні кулі, що висять у нескінченній ночі. Образ позірно патетичний. А за своєю суттю? Аж ніяк, хіба що тільки з огляду на розміри. Проте розмір сам по собі не може визначити важливість явища. Хіба ж стане дебілова базгранина значнішою, навіть якщо перенести її з аркуша паперу на широку рівнину?
Примножена дурість залишається тією ж дурістю, тільки й того, що стає більш кумедною. Космос – то базгранина з яких попало крапок! Хоч куди глянь, хоч куди глянь – тільки це! Одноманітність інтерпретації образу виявляється найтривіальнішою і найзаяложенішою ідеєю, яку тільки можна собі уявити. Позначено крапками ніщо і так до безконечності – чи хтось опікувався б такою безглуздою річчю, якби довелося створити її тепер? Хіба що кретин. Взяти, вибачте на слові, безконечне ніщо, порожнечу, й засіяти її як попало – крапками – хіба можна вважати вчинок гармонійним і величним? Колінкувата перед ним? Хіба що з розпачу, що ніде дітися. Власне, то був лише наслідок автоплагіату, здійсненого на самому початку, а початок той був найбезглуздішим актом, який тільки може бути; адже що можна зробити, маючи в руці перо, перед собою чистий аркуш паперу, і не знаючи, не маючи ані найменшого уявлення про те, чим його заповнити? Малюнками? Та ба, треба все ж знати, що малювати. А якщо на думці нічого немає? Якщо людина позбавлена будь‑якої уяви? Тоді перо, поставлене на папері, ніби само, мимоволі доторкнувшись, зробить крапку. А коли крапку поставлено, то перед бездумним поглядом, побратимом такої творчої імпотенції, виникає враження, ніби, крім неї, немає абсолютно нічого, і що найменше зусиль витрачатиметься, коли повторювати цю крапку без кінця. Повторювати, але як? Адже з крапок можна скласти якусь конструкцію. Але що вдієш, коли людина й на це не здатна? Тоді не залишається нічого іншого, як тільки струшувати знічев’я пером, бризкаючи крапельками чорнила, заповнювати папір абияк наставленими наосліп крапельками. – Говорячи це, мудрець узяв великий аркуш паперу і, вмочивши в чорнильницю перо, кілька разів бризнув на папір, а тоді дістав карту неба й показав одне й друге королю. Подібність була разюча. Мільярди крапок рясніли на папері – більших і менших, бо часом перо бризкало рясніше, а часом – рідше. І небо на карті мало такий самий вигляд. Король дивився з трону на обидва аркуші паперу й мовчав. А мудрець провадив далі:
– Тебе, королю, вчили, ніби Всесвіт то абсолютно досконала споруда, потужна величчю громад, що звуться зірками. Але поглянь, хіба ця поважна всюдивладна й завждисуща конструкція не наслідок крайньої дурості, хіба не суперечить вона думці й порядку? Спитаєш – чому цього досі ніхто не помітив? Таж дурість у всьому! Але саме ця її всеосяжність заслуговує на кпини, на відсторонений сміх, бо той сміх провіщатиме бунт і визволення. Годилося б написати в такому дусі пасквіль на Всесвіт, щоб цей шедевр найбільшої бездумності дістав заслужене визначення, і щоб відтоді на її честь лунав не хор святобливих зітхань, а іронічний сміх.
Король слухав заціпенівши, а мудрець, помовчавши хвилину, повів далі:
– Кожний учений мав би написати такий пасквіль, якби не змушений був одразу ж вказати пальцем на першу причину, що спричинилась до появи того гідного лише іронічного співчуття явища, що його звуть Всесвітом. А сталося це тоді, коли Безмір був іще геть порожній і чекав на творчі дії, світ брунькувався з чогось меншого, ніж ніщо, з отого ніщо видав якусь жменьку скупчених тіл, якими правив твій прапрапрадід Алегорик. Задумав він якось неможливу й шалену річ, вирішив замість Природи здійснити її безконечно терплячу й повільну роботу. Вирішив створити багатий і сповнений небачених дивовиж Космос. Та оскільки сам він цього зробити не міг, то наказав збудувати найрозумнішу машину, щоб вона довела до пуття цю справу. Будували цього молоха триста й іще триста років, щоправда, рахунок часу тоді відрізнявся від теперішнього. Не шкодували ні сил, ні коштів, і «арешті з’явилася механічна потвора, що її розміри й сила, здавалося, не мали меж. Коли машина була готова, узурпатор наказав запустити її в дію. Він не уявляв собі, що, власне, робить. Машина, внаслідок його безмежної пихи, була аж надто велика, і через це мудрість її, давно переступивши межі розуму, апогей геніальності, скотилася до цілковитого розладу думки, впавши в белькотливу темряву відцентрових течій, що шматують будь‑який зміст, так що отой покручений, ніби метагалактика, монстр, працюючи на шалених обертах, розлізся думкою вже на перших і ще не вимовлених словах, і з усього хаосу, що ніби мислив у страхітливому напруженні, – хаосу, в якому гори недорозвинених уявлень анігілювали одна одну, із усіх тих корчів, борінь та марних зіткнень почали просочуватись до слухняних виконавчих підсистем колоса тільки позбавлені сенсу розділові знаки!