— Таж бачиш! — усміхнувся Добриня. — А нога — то не біда. От зараз гукнемо Бодю, і все буде в порядку.
— А хто такий Бодя?
— Наш майстренчук-костоправчук. Кістки вправляє, рани заживляє, здоров’я поправляє. Агов, Бодю!.. І поки Бодя з-за гори біжить, розкажу, що ж тут у нас сталося. Отож як завалила наша дітлашня скелею Голубу Печеру, кинулася до Кришталевої Оранжереї матерів визволяти. А вже з матерями разом — до палацу диктатора Гетька Першого Дурепи. Побачив диктатор, що непереливки, — втік.
А інші гетьки… Вони, чесно кажучи, давно і за жінками, і за дітьми скучили, але сказати боялися — диктатура! Зраділи, що жінки й діти нарешті на волі. А їсти ж хочеться. І жінки голодні, і діти. Кинулися гетьки нас визволяти. Щоб ми їх виручали. А ми — дзуськи! Страйк!.. Довелося гетькам ту скелю від входу до Голубої Печери, де харчі, самим одкидати. А почали працювати, чого ніколи в житті не робили, — і зовсім іншими стали. Вже й не гетьки.
— Так не буває,— пробурмотів Сумніван.
— У житті й справді не буває, щоб так швидко перевиховувалися, — усміхнувся Добриня. — Але у казках, свої закони.
Тільки сказав, аж тут Бодя з-за гори біжить, хекає. Підбіг.
— Що тут у вас таке?
— Та от ногу хлопцеві треба полагодити, — каже Добриня.
— Нема питань! — каже Бодя. — Нога — не голова. Ногу вправити — тьху!
Схилився до Сумнівана, обережненько ногу обмацав, потім раптом — р-раз! — Сумніван і оком зморгнути не встиг, як уже й все. Помастив Бодя Сумніванову ногу ще якимось мастилом чарівним запахущим, Сумніван аж засяяв радісно:
— Ой! Дякую! Не болить аніскїлечки!
— У нас кажуть: дякую, аж підскакую, — усміхнувся Добриня. — Ану давай — спробуй.
Підвівся Сумніван, став на ноги, підскочив трошки, потім вище, потім ще вище…
— О! Це вже по-нашому: справді, дякую, підскакую!.. А тепер — і вам, хлопці, спасибі від усієї Раптомандії! Дякуємо красненько. Без вас довго б ще нам у підземеллях у неволі мучитися… та й взагалі — хтозна, як би все повернулося.
— Та ну! — махнув Грайлик рукою.
— А я ж при чому? — почервонів Сумніван.
— Тебе б не було, і Грайлик, може, не був би таким настирливим. Відповідальність за тебе відчував… Ну гаразд, хлопці, намучилися ви у нашій Раптомандії від неприємних несподіванок, час уже вам і якусь приємну зробити. Правда?
Перезирнулися Грайлик і Сумніван. Опустив Сумніван очі, стиха прошепотів:
— Додому хочу…
Та й Грайлик уже так втомився, так втомився, — ні про що інше й думати не міг. Але промовчав — соромно було признаватися.
Знай Умійович Добриня подивився на них розуміюче і подав Боді якийсь знак.
І раптом…
РОЗДІЛ XIV
Три секрети Заги Маго
Це сталося так блискавично, що вони навіть не встигли опам’ятатися. Щойно перед ними стояли Бодя і Добриня, і вмить вони зникли, а натомість з’явилися Женя-Жменя, Галочка, Миня, Юля-Танцюля, Розбишака-Заважака та інші дитинці. І не гора Дідівщина була перед очима, а милий серцю дитячий майданчик з гойдалкою, каруселлю та кораблем «Варяг» — одне слово, рідна Дитиндія.
Причому ніхто навіть не звернув уваги на Грайлика й Сумнівана.
Галочка і Юля-Танцюля стрибали через скакалку. Женя-Жменя гойдався на гойдалці. Миня і Розбишака-Заважака у пісочниці гралися в ножика…
І ніякого тобі Урагана-Хулігана — нічого! Блись — і все.
«Так у казках не робиться, — подумав Грайлик. — Щось бути мусить. Якби Добриня чи Бодя були чарівниками, а то ж ні, здається…»
І тут Грайлик зиркнув на гаражі і згадав Загу Маго.
От звідки починалися чари й дива!
Він уже рвонувся туди, але глянув на Сумнівана і спинився. Не можна! Вона ж сказала — нікому не говорити…
Сумніван дивився на Грайлика, і по його очах було видно, що він не вірить у ті пригоди, які вони щойно пережили.
— Так не буває! — буркнув Сумніван і побіг у під’їзд, додому.
«От і добре!» — зітхнув полегшено Грайлик і побіг до гаражів.
Серце його шалено стукотіло.
Вона була там — дивна дівчинка з веселими карими очима, гострим, трохи скривленим носиком і двома короткими, закрученими догори, як баранячі роги, кісками.
Стояла у проході між гаражами серед металевого брухту за поламаними автомобільними дверцятами і усміхалася.
— Ну як?
— Та нічого… — здвигнув плечима Грайлик. — Все так, як ти казала. Ви чарівниці?
— Хто?
— Ну ти, мама, бабуся?
— Які мама-бабуся? — усміхнулася вона,
— Ну я ж їх бачив.
— То була я.
— Ти?!
— Я. Вранці я дівчинка. Вдень — молодиця, А увечері бабуся. Час має три стадії. Кожне майбутнє стає колись теперішнім, а згодом — і минулим.
— А які ж ті три секрети, про які ти говорила? — згадав раптом Грайлик.
— Невже ти ще не зрозумів?.. Ну тоді я поясню. Перший секрет — треба дуже-дуже бажати і не відступати від свого бажання. Ти хотів урятувати Сумнівана і не відступився. Другий секрет— прагнучи досягти своєї мети, треба докладати всіх сил, на які ти здатен. Ти не пошкодував сил. І третій секрет — без людей, без їхньої допомоги не можна досягти чогось у житті, тому треба, не задумуючись, робити людям добро, і вони завжди віддячать тобі добром. Ти допоміг Моргалочці і Недо, і вони допомогли тобі. Отак!.. Якщо пам’ятатимеш ці три секрети — розгадаєш Загадку Майбутнього.
Вона ще раз усміхнулася і — зникла.
Загадка Майбутнього!
Зага Маго!
Так от вона хто така, ця дивна маленька дівчинка, — чарівниця!
І Грайликові раптом стало весело.
Завжди відчуваєш радість, коли враз щось зрозумієш.
Грайлик вибрався з проходу між гаражами і побіг на дитячий майданчик.
До каруселі.
До отого сидіння, де була космічна ракета.
Він же хотів стати космонавтом.
Його чекали далекі міжпланетні подорожі і захоплюючі космічні таємниці.
ПРИГОДА П'ЯТА
ЧАРОДІЙ БУДЬЛАСКА І ЧАКЛУН НЕТРЕБА
РОЗДІЛ І
Чародій Будьласка
Найбільше в світі не любив Грайлик отакі дні — негожі, дощові, вітряно-холодні. Ні тобі погуляти, ні погратися, ні вийти навіть у двір. Сиди вдома й дивись, як сумно плачуть вікна.
Такі дні дуже любила Нудота Петрівна.
Грайликів тато Усміхайло Петрович завжди говорив, що, коли нудно, значить, прийшла Нудота Петрівна.
Вона виходила з темного кутка і перш за все, підкравшися до телевізора, переключала усі програми на нецікаво-дорослу балаканину про кризовий стан сучасної економіки. Потім сідала на тахту і, позіхаючи, починала марудити. Грайлик тікав від неї в іншу кімнату, до книжкової шафи, потім на кухню, до буфетика, де були цукерки. Але вона знаходила його й там. І найцікавіші книжки втрачали свою магічну принадність, а цукерки ставали несмачними.
Грайлик нарешті не витримав і пішов на сходи.
І це було наче сигналом. Спершу рипнули одні двері, потім інші, потім ще і ще… І незабаром на останньому поверсі біля горища потроху зібралася майже вся Дитиндія, яких повигонила з квартир Нудота Петрівна.
Вони сиділи на сходах біля замкнених горищних дверей і мовчали.
— От погода! — сказала нарешті Галочка.
— Ага… — зітхнув Грайлик.
— У таку погоду тільки спати, накрившись в головою, добре, — сказав Миня.
— Але не будеш же лежати під ковдрою день і ніч, — сказав Женя-Жменя.
— Можна було б у війну пограти, так ніде, — сказав Роман-Отаман.
І знову всі замовкли.
Нудота Петрівна стояла у темному кутку і зловтішно мружила зелені очі.
— Ех, була б у мене чарівна паличка, прогнав би ту противну Нудоту Петрівну. Ну чого вона до нас причепилася?! — вигукнув Грайлик.