Розв’язав, розгорнув… Дивиться — а то лялька величезна, натурального дівчачого розміру. Голова, руки, ноги — все-все з порцеляни.
Вбрання пишне, коштовне, просто-таки царське.
Що таке? Чого це граф ляльку віз?.. Дивина якась.
Та не встиг і надивуватися Грайлик, як раптом…
— Віддай! Це моє! — почувся знайомий голос.
І в ту ж мить ляльку рвонули у нього з рук. А Лімпампоня (це була вона!), вже поскакала далі. Тільки майнув перед очима довгий жовтий плащ з каптуром.
Грайлик аж рота роззявив.
Ну ні! Це вже занадто! Хоч вона й визволила його з підземелля, але що ж це виходить? Він питав, де принцеса, вона його послала до Чорного Яру, а тут якась комедія з лялькою.
Грайлик пришпорив коня і помчав за Лімпампонею.
— Стривайте! Стривайте! Одну хвилиночку! Будь ласка! Я вас прошу!.. Я ж не за себе. Я ж за принцесу!.. — гукав він на скаку. — Я ж не в ляльки гратися перенісся у ваше середньовіччя. Я ж у лицаря…
Жовтий плащ майорів серед листя.
І враз Лімпампоня різко спинила коня, Він аж дибки став.
Обернувши до Грайлика своє, обличчя, що прикривав каптур, вона невдоволено сказала:
— А ти не ображай ляльок! Ляльки — передусім дівчатка. А дівчат справжні лицарі ніколи не ображають. Шанобливе ставлення до всіх жінок — головна риса лицаря.
— А я… я шаную, — почервонів Грайлик. — Тільки я ж… я ж принцесу врятувати хочу, а… а ви не кажете, де вона.
Грайлик весь час намагався зазирнути під каптур, побачити обличчя своєї рятівниці, але марно.
Вона була маленька на зріст, майже така, як він.
«Мабуть, ліліпутка. А може, й циркачка. Ич, як на коні вигарцьовує», — подумав Грайлик.
— Ну, якщо вже так, то почекай тут півгодини, а тоді скачи по цій дорозі до Урочища Синіх Скель. Там побачиш провалля. На краю провалля чекай.
— Принцеса — що? — у проваллі? Вона хоч жива? — з острахом спитав Грайлик.
— Жива, жива. Не бійся.
— Я побачу її там?
— Побачиш, якщо виявиш себе справжнім лицарем. Тільки раніше, як за півгодини не вирушай! — Вона пришпорила коня й поскакала.
А Грайлик лишився у непевності.
«Чи правду вона говорить, чи дурить мене? Поки що всі дурять мене у цьому середньовіччі. Невже так і не стану я справжнім лицарем, не дістану лат, не зможу битися з ворогами у чеснім двобої».
Але щось у голосі Лімпампоні було таке, що примушувало його вірити їй.
І Грайлик вирішив чекати.
Годинника в нього, звичайно, не було, і він не міг точно визначити час. Але чекав терпляче.
А поки чекав, думав:
«Хто ж вона, ця таємнича Лімпампоня? Раз вивела його з підземелля, знає підземний хід, у темряві орієнтується в ньому, значить, не чужа у замку графа. А як не боїться гасати на коні по чорних ярах та диких лісах, то силу має. Може, чарівниця якась середньовічна. Екстрасенс на зразок нашого Кашпіровського. Все може бути».
Нарешті він вирішив, що минуло вже не півгодини, а більше, і помалу рушив лісовою дорогою.
РОЗДІЛ X
Несподівана зустріч у проваллі.
«Ти що — теж… інопланетянин?»
«Я повернусь. Я обов’язково повернусь!»
Урочище Синіх Скель він упізнав одразу.
Скелі справді були сині і громадилися на березі такого ж синього озера.
Грайлик спішився і поліз шукати провалля. Проходи серед скель були вузькі, звідусіль стирчали гострі скелясті шпичаки. Конем проїхати було неможливо.
Аж от і провалля — чорніє безоднею, дихає підземним холодом.
Грайлик сів край провалля чекати, як було сказано.
І раптом з провалля долинуло жалібне скавучання.
Грайлик насторожено прислухався.
Скавучання линуло не дуже зглибока. Якесь мале собача, мабуть, зірвалося, зачепилося за щось і тепер тремтіло там, скімлячи про допомогу.
Грайлик перехилився і став вдивлятися в темряву. А собача скавучало дедалі дужче й жалібніше. Коли очі трохи звикли до мороку, Грайлик побачив скелясті виступи, на які можна було ступити ногою.
І не задумуючись почав спускатися.
Нижче, нижче…
І раптом хтось схопив його за ногу, і він почув голос Лімпампоні.
— Досить! Лізь назад. Бо сам звалишся, І мене зіб’єш.
— А… а собача? — спитав вражений Грайлик.
— Нема ніякого собачати. Це я скавучала, — весело мовила Лімпампоня.
Грайлик подряпався нагору.
Потім подав руку Лімпампоні, що вилізла слідом за ним.
— Нащо ви мене весь час обдурюєте? — ображено спитав він.
— Пробач. Не ображайся. Просто хотіла перевірити тебе трошки. Ти — справжній лицар. Нічого не боїшся. І — наполегливий. До мети йдеш, незважаючи ні на що. Про себе не думаєш, І, головне, — добрий. Навіть собача пожалів.
Грайлик зашарівся — що й казати, приємно чути такі слова та ще й з жіночих уст.
— А де все-таки принцеса Шах-Шароня? Поки я її не врятую, я…
— То рятуй уже швидше! — перебила вона його.
— А де ж вона?
— Біля тебе!
— Як?
— А отак! — Лімпампоня відкинула з обличчя каптур: на Грайлика дивилася гарненька чорнява дівчинка одного з ним віку.
— Ви?! Принцеса?!
— Та не «викай» ти! Ми ж ровесники.
— А… а як же… вони ж ва… тебе у полон захопили.
— Та який там полон! Спробували б вони! Вони мене всі бояться.
— Через оту усмішку?
— Ага. Вони все що завгодно робитимуть, аби я їм усміхнулася. Думають, що в мене чарівна усмішка. Що від моєї усмішки вони можуть стати всемогутніми й непереможними.
— А насправді — ні?
— Авжеж. Звичайна усмішка. Як у всіх. — Вона усміхнулася.
Ні! Все-таки усмішка в неї була не звичайна. Недарма кажуть: коли усміхається красуня — наче сходить сонце. Хоч Грайлик був і не дуже дорослий, та на дівочій красі розумівся.
— Як же це все-таки сталося?
— Я про усмішку вигадала. А вони повірили. Ех! — вона зітхнула. — Якби ти знав, як нудно бути принцесою… От я й…
— А Ципа-Дрипа?..
— Точніше, Ципа-Дрипа — Лімпампоня. Таке її повне ім’я. Не так служниця, як моя старша подружка. Коли ми побачили здаля тебе, я відразу зрозуміла, що в наших краях з’явився новий цікавий хлопець. На конику Вінику, ще й з лижною палицею замість списа. Це ж треба!.. І ми з Лімпампонею домовилися, що я її зв’яжу і вона тобі скаже те, що сказала.
— А карета, слуги, кучер?..
— Ніякої карети. Ми з нею верхи були. Я коней у гущавину завела. І з кущів усе бачила й чула. А потім усі вони робили й казали те, що я їм наказувала.
— І… і лицар Дон!
— Ніякий він не лицар. А звичайний Донощик, скорочено — Дон. Дон-Ябедон.
— Тепер ясно… Тепер усе ясно.
— Тобі, може, все, а мені не все ясно. Ти скажи, як тобі вдалося з вежі-здоровежі втекти. Я ж збиралася тебе врятувати, а ти, виявляється, втік. Як це ти зробив?
Грайлик усміхнувся:
— Хай це буде моєю таємницею.
— Не скажеш?
— Ти все одно не повіриш. Як ми наприкінці двадцятого сторіччя не віримо, то що вже казати про ваше темне середньовіччя.
— А може, й повірю. Я ж все-таки принцеса.
— Ти бачила зірки в небі?
— Ну, бачила.
— Так-от там є й планети. І на тих планетах живуть люди, як у нас на Землі. Ну, не люди, а живі істоти, інопланетяни. І вони прилітають на Землю. І один інопланетянин, Якцетак, мене з вежі-здоровежі й врятував.
Принцеса Шах-ІІІароня слухала його, затамувавши подих і розгублено кліпаючи своїми довгими прекрасними віями.
Вона хотіла щось сказати, але не встигла.
Раптом з неба пролунало: — Грайлику! Обідати! і Вони обоє здригнулися і завмерли.
— Що це? — тихо спитала принцеса.
— Мама. Обідати кличе, — зітхнув Грайлик.
— Ти щотеж… інопланетянин? — тихо спитала Шах-Шароня.