— Отже, ти просто сміялася з мене! — вигукнув Стриж. — Я лечу до Пірамід. Прощавай! — І з цими словами майнув геть.
Він летів цілісінький день і надвечір опинився у місті.
— Де ж мені зупинитись? — мовив він сам до себе. — Сподіваюся, в цьому місті мені влаштують гідну зустріч!
Раптом він побачив статую на високій колоні.
— Отут я й ночуватиму, — вирішив Стриж. — Чудове місце, та ще й на свіжому повітрі!
І вмостився біля ніг Щасливого Принца.
— У мене буде золота спальня, — втішно зауважив він, роззирнувшись довкола, і вже збирався спати; аж раптом, коли він поклав голову під крило, згори на нього впала велика крапля.
— Що за диво! — вигукнув Стриж. — На небі ані хмаринки, зорі світять ясно — звідки ж дощ? Ні, погода на півночі Європи просто жахлива. Пригадую, Очеретинка любила дощ, та їй завжди було байдуже до інших.
Впала друга крапля.
— Коли статуя не захищає від дощу, нащо вона потрібна! — обурився Стриж. — Краще пошукаю якогось затишного димаря.
Та щойно він розправив крила, щоб злетіти, впала третя краплина — і Стриж, позирнувши вгору, зойкнув з подиву.
Що ж він побачив?
Очі Щасливого Принца були повні сліз, і сльози котилися по його золотих щоках. А лице, осяяне місячним світлом, було таке прекрасне, що малий Стриж від душі пожалів його.
— Хто ти? — спитав він.
— Я Щасливий Принц.
— То чого ж ти плачеш? — допитувався Стриж. — Ти мене геть промочив.
— Коли я був живий і мав людське серце, — відповів Принц, — я не знав, що таке сльози. Адже я жив у розкішному палаці Сан-Сусі, де немає місця журбі. Вдень я бавився зі своїми друзями у саду, а ввечері танцював на балах у Великій залі. Сад був обгороджений високим муром, та мене ніколи не цікавило, що там, по той бік муру, бо я жив серед краси та розкоші. Придворні називали мене Щасливим Принцом, і якщо безтурботне життя — це щастя, то я справді був щасливий. Так я жив, так і помер. Тепер мене поставили сюди, на цю висоту, звідки видно усі нещастя та злигодні цього міста, і хоча зараз у мене свинцеве серце, я не можу не плакати.
«Отакої! То він не весь золотий?» — подумав Стриж, проте вголос не сказав нічого — він був добре вихований.
— Далеко звідси, — заговорив Принц тихим і мелодійним голосом, — далеко-далеко звідси, на вузенькій вуличці, є малий будинок. Одне вікно розчинене, і я бачу жінку, що сидить за столом. Обличчя в неї худе, змарніле, вона кашляє, руки в неї поколоті голкою, бо вона швачка. Зараз вона розшиває лілеями атласну сукню для найгарнішої з королівських фрейлін, щоб та з’явилася у цій сукні на придворному балі. А в кутку кімнати, на ліжку, лежить хворий маленький син швачки. У нього лихоманка, і він просить апельсинів. Але в його матері немає нічого, крім річкової води, і він гірко плаче. Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, ти віднесеш їй цей рубін з мого меча? Я ж бо прикутий до цієї колони і не можу рухатись.
— На мене чекають в Єгипті, — відповів Стриж. — Мої друзі зараз літають над Нілом і розмовляють з великими жовтими лотосами, а ночуватимуть вони у гробниці славетного царя. Він лежить там, Цар із Царів, у своїй мальованій труні, оповитий жовтим полотном і набальзамований. На шиї в нього намисто з ясно-зелених нефритів, а долоні його — мов сухе листя.
— Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, — мовив Принц, — прошу, лишися тут на одну ніч і будь моїм гінцем! Хлопчик знемагає від спраги, а його мати така зажурена.
— Я не дуже люблю малих хлопців, — відказав Стриж. — Того літа, коли я був на річці, двоє капосних хлопчаків — мірошникові сини — весь час кидали в мене камінням. Звісно, жодного разу не влучили — бо ми, стрижі, взагалі дуже спритні, а щодо мене, то мій рід завжди славився вправними літунами; і все ж таки це було вельми нечемно.
Але Щасливий Принц дивився так сумно, що врешті-решт Стриж зглянувся на нього.
— Тут дуже холодно, — сказав він, — та я залишуся на одну ніч і буду твоїм гінцем.
— Дякую, Стрижику, — відповів Принц.
Тоді Стриж виклював з руків’я принцового меча великий рубін і, тримаючи його у дзьобі, полетів над міськими дахами.
Він пролетів повз високу вежу собору, де біліли статуї мармурових янголів; пролетів біля королівського палацу, звідки долинала весела музика. На балконі стояла гарна молода панянка зі своїм кавалером.
— Які прекрасні зорі, — мовив юнак, — і яка прекрасна сила любові!
— Сподіваюся, моя сукня буде готова до Великого балу, — відповіла дівчина. — Я наказала вигаптувати її лілеями; та ці швачки такі ледачі!