— На площі під нами, — заговорив Щасливий Принц, — стоїть мала дівчинка. Вона винесла продавати сірники і впустила їх у калюжу, і тепер, якщо вона повернеться додому без грошей, батько її поб’є. Вона стоїть і плаче. У неї немає ні черевиків, ні панчіх, голова непокрита. Виклюй у мене друге око, віддай цій крихітці, і тоді батько її не битиме.
— Я краще лишуся з тобою ще на одну ніч, — відповів Стриж, — але не зроблю того, що ти просиш. Як мені виклювати тобі друге око? Ти ж тоді осліпнеш!
— Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, зроби так, як я кажу, — мовив Принц.
Тоді Стриж виклював у Принца друге око і спустився до міста. Він промайнув біля дівчинки і впустив камінь просто їй у долоню.
— Яке гарне скельце! — вигукнула мала і, сміючись, побігла додому.
А Стриж повернувся до Принца.
— Тепер ти сліпий, — сказав він, — і я лишуся з тобою назавжди.
— Ні, Стрижику, ти ж маєш летіти до Єгипту, — відповів бідолашний Принц.
— Я лишуся з тобою назавжди, — повторив Стриж, засинаючи біля його ніг.
А вранці він сів на плече Принца і почав розповідати про різні дива, що йому довелося бачити під час мандрів. Він говорив про червоних ібісів, які годинами стоять на берегах Нілу і ловлять золотих рибок своїми дзьобами; про древнього, мов світ, старого Сфінкса, що живе в пустелі і знає все на світі; про купців, що неквапно простують за своїми верблюдами, перебираючи бурштинові чотки; про чорного, мов смола, Царя Місячних Гір, який вклоняється великому кристалу; про велетенського зеленого змія, що спить серед пальмових віт, і про двадцятьох жерців, що годують його медовими коржиками; про пігмеїв, що перепливають озера на великих пласких листках замість човнів і вічно воюють з метеликами.
— Любий Стрижику, — мовив Принц, — ти розповідаєш про дивовижні речі, та найбільше диво у світі — це людські страждання. Немає більшої Таємниці, ніж Горе. Політай містом, Стрижику, і потім розкажи мені, що ти бачив.
І Стриж облетів усе велике місто кругом і побачив, як багатії веселяться у своїх розкішних будинках, а біля їхніх воріт сидять жебраки і просять милостині. Він пролітав по темних завулках міських околиць і бачив бліді личка голодних дітлахів, що безпорадно дивилися на вулицю. Під мостом двоє малих хлоп’ят тулилися одне до одного, аби хоч трохи зігрітись.
— Як хочеться їсти! — повторювали вони без упину.
— Ану геть звідси! — закричав Сторож і вигнав їх під дощ.
Повернувшись, Стриж розповів Принцеві про все, що бачив.
— Я весь укритий золотом, — мовив Принц. — Візьми його, листок за листком, і роздай бідним; люди звикли думати, що золото робить їх щасливими.
І Стриж знімав його золоте вбрання, листок за листком, поки Принц не лишився стояти сірий і непоказний. Золоті листки Стриж відносив бідним, і на дитячих щічках рожевів рум’янець, діти сміялися з радощів і, вибігаючи гратись надвір, гукали:
— Тепер у нас є хліб!
А потім пішов сніг і вдарив мороз. Вулиці засяяли, наче вкриті сріблом; довгі бурульки, мов кришталеві кинджали, виблискували з-під стріх будинків, перехожі куталися в тепле хутро, а на ковзанці було повно малечі в червоних капелюшках.
Бідолашний маленький Стриж замерзав усе дужче, та він не міг покинути Принца, бо надто його полюбив. Він крадькома збирав крихти біля дверей пекарні й намагався зігрітись, хутко махаючи крилами.
Та прийшла мить, коли він зрозумів, що скоро помре. У нього ледь вистачило сили, щоб іще раз злетіти на плече Принца.
— Прощавай, любий мій Принце! — прошепотів він. — Дозволь мені поцілувати тобі руку.
— Я радий, Стрижику, що ти нарешті зібрався до Єгипту, — відповів Принц, — ти і так надовго затримався; але краще поцілуй мене у вуста, бо я люблю тебе.
— Не до Єгипту я збираюся, — мовив Стрижик. — Мене чекає Царина Смерті. А Смерть — це ж просто сестра Сну, правда?
Він поцілував Щасливого Принца у вуста і впав до його ніг мертвий.
У ту ж саму мить дивний тріск пролунав ізсередини статуї — так, ніби щось зламалося. Це розірвалося навпіл свинцеве серце Принца. І не дивно, адже надворі був лютий мороз.
Рано-вранці Міський голова прогулювався площею в супроводі двох Радників. Підійшовши до колони, він поглянув на статую і скрикнув:
— Боже! Цей Щасливий Принц геть замиршавів!
— Авжеж, замиршавів! — підтакнули Радники, що завжди погоджувалися з Міським головою, і почали роздивлятись статую.