А Кущ закликав Соловейка притулитися до шипа ще міцніше. «Притулися ближче, малий Соловейку, — гукав він, — бо скоро світанок, а троянда ще не готова!»
І Соловейко притулився до шипа, і пісня його зазвучала з новою силою, бо тепер він співав про те, як зароджується пристрасть у серці юнака й дівчини.
І ніжний рум’янець спалахнув на пелюстках троянди, мов на обличчі нареченої, яку поцілував наречений. Але шип іще не дійшов до самого серця, і тому серце троянди лишалося білим, бо тільки жива кров може віддати йому свій червоний колір.
А Кущ усе просив Соловейка притулитися до шипа міцніше. «Притулися ближче, малий Соловейку, — кричав він, — бо скоро світанок, а троянда ще не готова!»
І Соловейко притулився до шипа, і шип встромився в його серце, і гострий біль пронизав усе його тіло. Страшний і лютий був цей біль, і страшна сила звучала в його пісні, бо він співав про Любов, яку вінчає Смерть, про Любов, що не вмирає і в могилі.
І прекрасна троянда почервоніла, мов небо жаркого Сходу. Червоним стало мереживо її пелюсток і рубіново-червоним — серце.
А голос Соловейка все слабшав, його малі крильця безсило тріпотіли, і мла застилала йому очі. Усе тихіше звучала його пісня, і він почав задихатись.
Та ось він озвався востаннє, і блідий Місяць, почувши його, забув про світанок і лишився на небі. Почула його червона троянда — і затріпотіла, розкривши свої пелюстки назустріч ранковому вітру. Луна віднесла цей спів у темні яри та долини, і пастухи, почувши його, пробудились від сну. Пісня долинула до річки, і течія понесла її у далеке море.
— Поглянь, поглянь! — закричав Кущ. — Троянда готова!
Але Соловейко вже не міг йому відповісти. Він лежав мертвий у високій траві, і шип глибоко встромився йому в груди.
Опівдні Студент відчинив вікно і визирнув надвір.
— Оце так пощастило! — вигукнув він. — Червона троянда! Досі ще не бачив такої. Вона така гарна, що, певно, має якусь довгу латинську назву.
І він хутко вибіг у сад та зірвав троянду, а тоді надяг капелюха і мерщій побіг до професорського будинку.
Дочка професора сиділа біля дверей і намотувала на котушку блакитні шовкові нитки, а біля її ніг лежав маленький песик.
— Ви казали, що будете танцювати зі мною, якщо я принесу вам червону троянду, — мовив Студент. — Ось найчервоніша троянда у світі. Сьогодні ввечері ви приколете її біля серця, і коли ми будемо танцювати, вона розповість вам, як я кохаю вас.
Але дівчина невдоволено скривилася.
— Боюся, вона не пасуватиме до моєї сукні, — відповіла вона. — І до того ж, племінник камергера прислав мені справжні самоцвіти, а кожен знає, що самоцвіти дорожчі від квітів.
— Слово честі, ви дуже невдячні! — скрикнув Студент.
Він кинув троянду на вулицю, вона впала у водостік, і її розчавило колесо воза.
— Невдячна? — повторила дівчина. — Знаєте, а ви просто нечема! Та, власне, хто ви такий? Звичайний студент, і більш нічого. Не думаю, що у вас є навіть такі срібні пряжки до черевиків, як у племінника камергера.
З цими словами вона підвелася й пішла в дім.
— Усе це кохання — справжня дурість, — бурмотів Студент, плентаючись додому. — Воно й наполовину не таке корисне, як Логіка. Воно нічого не доводить, тільки змушує чекати небувалого та вірити в неймовірне. Воно абсолютно непрактичне, а ми живемо у практичний час, і тому я краще повернуся до Філософії та буду вивчати Метафізику.
Він повернувся до своєї комірчини, схопив велику запорошену книгу і почав читати.
Себелюбний Велетень
Щодня, повертаючись опівдні зі школи, діти забігали погратись до саду Велетня.
Це був гарний великий сад, устелений м’якою зеленою травичкою. У траві, мов зорі, сяяли чудові квіти, і ще там було дванадцять персикових дерев, що навесні вкривалися перлинно-рожевим цвітом, а восени родили солодкі плоди. А пташки у верховітті співали так хороше, що діти, слухаючи їх, забували навіть про свою гру. «Як тут гарно!» — казали вони.
Та ось одного дня Велетень повернувся додому. Він їздив у гості до свого приятеля, корнуельського людоїда, і затримався там на сім років. А тепер, досхочу набалакавшись про різні справи, він врешті-решт скучив за своїм замком і вирішив повернутись додому.
Побачивши дітей, що гралися в саду, Велетень страшно закричав:
— А ви що тут робите?
Перелякані діти кинулися навтьоки.
— Мій сад — це моя власність, — мовив Велетень. — Це мусить розуміти кожен, і лише я маю право тут розважатись.
І він обгородив сад високим муром, а на воротах почепив табличку: