ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО
Це був дуже себелюбний Велетень.
Бідолашним дітям тепер не було де й побавитись. Вони спробували гратися на дорозі, але там було повно пилюки і гострого каміння. Після шкільних занять вони приходили під високий мур і згадували чудовий садочок, що лежить там, за цим муром.
— Як там було гарно! — зітхали вони.
Потім настала Весна, розквітли квіти і заспівали птахи. Лише в саду Велетня панувала Зима. Пташки не хотіли співати там, де не чутно дитячого сміху, і дерева забули розцвісти. Тільки одна малесенька квіточка якось визирнула з трави, але, побачивши суворий напис на воротах, пожаліла бідних дітей, знов сховалася в землю і заснула. Єдиними, хто щиро тішився з цієї історії, були Сніг та Мороз.
— Весна забула про цей сад, — гукали вони, — і ми житимемо тут весь рік!
І Сніг укрив зелену траву білою пеленою, а Мороз посріблив дерева.
А потім вони запросили до себе Північний вітер, і він не забарився прийти. Закутаний у хутро, він весь день шумував у саду і позбивав з даху димарі.
— Чудова місцинка, — ревів Вітер, — ану, запросимо сюди ще й Град!
Прийшов і Град. Він щодня три години поспіль тарабанив у дах замку, поки не зірвав усю черепицю, а потім почав вихором кружляти по саду. Він був у сірому вбранні, а його подих був холодний, як лід.
— Не розумію, що це за пізня Весна, — бурчав Себелюбний Велетень, дивлячись у вікно на свій холодний білий сад. — Сподіваюся, погода ще зміниться.
Та Весна не прийшла, не настало й Літо. Осінь принесла щедрий врожай у кожен садок, оминула тільки сад Велетня.
— Надто вже він себелюбний, — сказала Осінь.
І тому тут завжди була Зима, і лише Північний вітер, Град, Мороз і Сніг кружляли у танку поміж дерев.
Якось уранці, ще лежачи в ліжку, Велетень почув прекрасну музику. Мелодія була напрочуд гарна, і він подумав, що, мабуть, десь поблизу проходять королівські музиканти. Насправді то співала маленька коноплянка під самим вікном. Проте Велетень так довго не чув пташиного співу, що ця проста пісенька здалася йому найчарівнішою музикою у світі. І Град припинив свій буремний танок, і стихло ревіння Північного вітру, і чудові пахощі полилися у відчинене вікно. «Мабуть, Весна таки прийшла», — подумав Велетень, скочив з ліжка і визирнув надвір.
Що ж він побачив?
Перед його зором постала дивовижна картина. Діти пробралися до саду крізь дірку в паркані і повилазили на дерева — на кожній гілці, куди не поглянь, сиділо якесь маля! А дерева так зраділи, побачивши дітей, що вмить розквітли — і лагідно схиляли віти до дитячих голівок. Пташки з веселим щебетом пурхали довкола, і квіти, ніби сміючись, визирали з густої трави. Усюди було прегарно, і лише в дальньому кутку саду ще панувала Зима. Там стояв маленький хлопчик, надто малий, щоб дотягтись до гілки і вилізти на дерево. Він блукав довкола і гірко плакав. А бідне дерево досі лишалося голим та засніженим, і Північний вітер з ревінням кружляв навколо нього.
— Ну ж бо, сідай на гілку, мій маленький, — запрошувало дерево і схиляло свої віти усе нижче; та хлопчик був надто малий.
І коли Велетень це побачив, його серце розтануло. «Який я був себелюбний! — подумав він. — Тепер зрозуміло, чому Весна не хотіла сюди приходити. Я посаджу цього хлопчика на найвищу гілку, а потім розвалю огорожу, і мій сад буде завжди відкритий для дітей».
Він дуже шкодував про те, що накоїв.
Велетень поспіхом зійшов униз, тихо розчинив двері і вийшов у сад. Але діти, побачивши його, страшенно перелякалися і втекли, і в саду знов настала Зима. Не втік лише той маленький хлопчик, бо його очі були повні сліз, і він не бачив Велетня. А Велетень ступив до нього, обережно взяв його у свою велику долоню і посадив на дерево. І дерево вмить вкрилося запашним цвітом, і пташки прилетіли до нього співати, а хлопчик обійняв Велетня обома руками за шию і поцілував. А інші діти, побачивши, що Велетень став добрим, прибігли назад, і разом з ними прийшла Весна.
— Віднині це ваш сад, дітки, — сказав Велетень, узяв велику сокиру і розвалив високий мур, який збудував колись.
І опівдні люди, що йшли на ярмарок, побачили, як Велетень грається разом з дітьми в найгарнішому саду, що є в світі.
День непомітно минув у веселих забавках, а ввечері діти прийшли попрощатися з Велетнем.
— А де ваш малий приятель? — спитав Велетень. — Отой хлопчик, якого я посадив на дерево.
Велетень полюбив цього хлопчика найбільше, бо той поцілував його.
— Ми не знаємо, — відповіли діти. — Він, мабуть, пішов.