— Скажіть йому, нехай приходить завтра, — попросив Велетень. Але ніхто з дітей не знав, де живе цей хлопчик, і ніхто не бачив його раніше; і Велетень дуже засмутився.
Щодня після уроків діти приходили гратися з Велетнем. Але того хлопчика, якого Велетень так полюбив, серед них не було ніколи. Велетень був добрим до всіх дітей, проте дуже сумував за своїм малим другом і часто про нього згадував.
— Як би я хотів його побачити! — говорив він.
Минули роки, Велетень постарів і занедужав. Тепер він більше не міг гратися разом з дітьми. Сидячи у великому кріслі, він дивився, як вони бавляться, і милувався своїм прегарним садом.
— У мене багато чудових квітів, — казав він, — але діти миліші від усіх квіток.
Одного зимового ранку, вдягаючись, він поглянув у вікно. Тепер він любив навіть Зиму, бо знав, що Зима — це просто сон Весни, коли квіти спочивають. І, поглянувши у вікно, він здивовано протер очі, а тоді глянув ще раз.
Та й було чому дивуватись! Дерево в дальнім кутку саду стояло уквітчане білим цвітом, а гілки в нього сяяли, мов золоті, і хилилися під вагою срібних плодів. А під деревом стояв малий хлопчик, якого так любив Велетень.
Не тямлячись з радощів, він вискочив надвір, пробіг по траві й кинувся до хлопчика. Та щойно він ступив ближче, лице його затьмарилося гнівом і він спитав:
— Хто насмілився тебе поранити?
На долонях хлопчика були дві криваві рани від цвяхів, і такі самі рани були на обох його ступнях.
— Хто насмілився тебе поранити? — закричав Велетень. — Скажи, і я візьму великий меч і вб’ю його!
— Ні, — відповів хлопчик. — Ці рани завдала Любов.
— Хто ти? — насилу промовив Велетень, і дивний страх обійняв його, і він впав на коліна перед дитиною.
А хлопчик усміхнувся й мовив:
— Колись ти дозволив мені гратися у твоєму саду, а тепер я візьму тебе у свій сад, що зветься Раєм.
І коли діти знов прийшли до саду, вони побачили, що Велетень лежить мертвий, а осяйне дерево ронить на нього свої білі квіти.
Відданий Друг
Настав ранок, і старий Водяний Пацюк вистромив носа зі своєї нори. Очі в нього були блискучі, мов ґудзики, вуса — сірі та жорсткі, а довгий хвіст — наче чорна гумова палиця.
Поруч хлюпалися у воді малі каченята, схожі на зграйку жовтих канарок, а їхня мати — сніжно-біла качка з червоними лапами — вчила їх пірнати вниз головою.
— Вас ніколи не приймуть до шляхетного товариства, поки ви не навчитеся стояти на голові, — твердила вона і пірнала знову та й знов, щоб показати їм, як це робиться. Проте малеча пропускала її слова повз вуха. Каченята були надто малі, щоб зрозуміти, як важливо бути прийнятим до шляхетного товариства.
— Що за капосні діти! — пирхнув Водяний Пацюк. — Їй-право, їх слід було б утопити!
— Та що ви таке кажете! — озвалася Качка. — Усі ми колись училися. А батькам треба мати терпіння, от і все.
— Мені не знайомі батьківські почуття, — мовив Водяний Пацюк, — і сімейне життя мене не приваблює. Така вже в мене вдача. Я ніколи не був одружений і не мав цього наміру. Звісно, любов — непогана річ, але дружба значить набагато більше. Навіть не знаю, що в світі може бути благороднішим, ніж справжня дружба.
— А скажіть, будь ласка, яким ви уявляєте собі відданого друга? — поцікавилася Зелена Коноплянка, що сиділа на вербі неподалік і прислухалася до розмови.
— Так, мені теж хотілося б це знати, — зауважила Качка і, відпливши на другий бік ставка, пірнула вниз головою: вона ж мусила подавати дітям гарний приклад.
— Яке безглузде питання! — обурився Водяний Пацюк. — Звичайно, відданий друг мусить бути відданим мені.
— А ви йому? — пискнула маленька пташка, гойдаючись на сріблястій вербовій гілці, і швидко-швидко замахала крильцями.
— Я вас не розумію, — відказав Пацюк.
— Дозвольте, я розповім вам одну історію з цього приводу, — сказала Коноплянка.
— Це історія про мене? — спитав Пацюк. — У такому разі я, мабуть, послухаю. Люблю різні вигадки.
— Вас вона також стосується, — відповіла Коноплянка.
Вона злетіла вниз, умостилася на березі і почала розповідати історію про Відданого Друга.
— Колись давно, — заговорила Коноплянка, — жив собі один славний хлопець на ім’я Ганс...
— Він був визначною особою? — перебив Пацюк.
— Ні, — відповіла Коноплянка, — не думаю, що в ньому було щось визначне — хіба тільки добре серце та приязна усмішка, що завжди сяяла на його круглому обличчі. Він жив сам-один у маленькій хатинці і щодня працював у саду. В усьому селі ні в кого не було такого гарного саду, як у малого Ганса. Там росли і запашні гвоздики, і левкої, і жовтці. Були там і червоні та жовті троянди, і лілові первоцвіти, і фіалки — золотисті, блакитні й білі, водозбір і серцевик, майоран і базилік, і примули, і півники, і нарциси, і півонії. Коли відцвітали одні квіти, приходив час цвісти іншим, і тому на сад завжди любо було глянути, а запах там стояв просто чудовий.