— Яке ж у тебе добре серце! — вигукнула жінка. — Ти завжди піклуєшся про інших! Та не забудь взяти великого кошика на квіти.
Мірошник зв’язав крила свого вітряка важким залізним ланцюгом, почепив на руку великий кошик і спустився до села.
— Доброго ранку, малий Гансе! — привітався він.
— Доброго ранку, — відповів Ганс, спершись на лопату, широко всміхнувся.
— Ну, як тобі велося взимку? — спитав Мірошник.
— Дуже мило, що ви так турбуєтеся про мене, — відповів Ганс. — Правду сказати, було важкенько. Але ж тепер весна, і в мене все добре — бачите, які гарні квіти!
— Ми часто згадували про тебе, Гансе, — сказав Мірошник, — усе гадали, як твої справи.
— Ви такі добрі, — мовив Ганс. — А я вже боявся, що ви про мене забули.
— Гансе, ти мене дивуєш, — обурився Мірошник. — Хіба можна забути про друга! Дружба — дивовижна річ, але, боюся, ти просто не розумієш поезії життя. До речі, які в тебе чудові первоцвіти!
— А й справді, чудові, — згодився Ганс. — А головне, що їх так багато. Це мені дуже пощастило. Може, їх купить донька бургомістра, і тоді я викуплю свого візка.
— Викупиш візка? Ти хочеш сказати, що продав його? Яке глупство!
— Та що вдієш, — зітхнув Ганс. — Бачите, взимку я справді бідував, часом і на хліб грошей бракувало. То спершу я продав срібні ґудзики з недільної куртки, потім — срібного ланцюжка, потім — мою велику люльку, а тоді вже й візка. Але зараз я все викуплю.
— Гансе, — урочисто промовив Мірошник, — я подарую тобі свого візка. Він, звісно, вже не так щоб новий, і один бік у нього відвалився, і спиці трохи погнулись; і все ж таки я тобі його подарую. Знаю, це надто велика щедрість, і багато хто скаже, що я не сповна розуму, але ж я не такий, як інші. Я вважаю, що великодушність — основа дружби, і до того ж у мене є новий візок. Отже, не хвилюйся, свого візка я дарую тобі.
— Так, це справді дуже великодушно, — сказав малий Ганс, і його кругле лице засяяло від утіхи. — Я зможу легко його полагодити, адже в мене є кілька гарних дощок.
— Гарних дощок? — перепитав Мірошник. — Слухай, то це ж якраз те, що мені треба. Я давно збираюся полагодити дах у клуні, бо там така здоровенна діра — тільки піде дощ, і все зерно геть вимокне. Як ти вчасно про це згадав! От бачиш, варто зробити комусь добро — і одразу матимеш віддяку. Я подарував тобі візка, а ти подаруєш мені кілька дощок. Звісно, візок коштує набагато дорожче, та справжні друзі не зважають на такі дрібниці. Неси-но ті дошки сюди, я хочу полагодити дах сьогодні.
— Атож, зараз, — і малий Ганс хутко побіг до комори та виніс звідти усі дошки, що мав.
— Щось їх тут малувато, — завважив Мірошник. — Боюся, коли я полагоджу дах, тобі вже й на візок не лишиться. Та що я можу вдіяти? Думаю, за те, що я подарував тобі візка, ти зірвеш мені кілька гарних квіток. Ось, тримай кошик. І дивися, щоб був повний!
— Повний кошик? — перепитав малий Ганс, трохи засмутившись, бо розумів, що коли наповнити квітами такий величезний кошик, то й продавати буде нічого. А йому ж так хотілося викупити свої срібні ґудзики!
— Ну що ж, — сказав Мірошник, — я подарував тобі візка і думав, що можу попросити в тебе кілька квіточок. Може, я помиляюся, але мені здавалося, що дружба — справжня дружба — не має нічого спільного з егоїзмом.
— Любий мій друже, — вигукнув Ганс, — та бери хоч усі мої квіти, я буду тільки радий, що зміг тобі віддячити! Твоя гарна думка для мене дорожча, ніж срібні ґудзики.
І він умить позривав усі свої первоцвіти та наповнив кошик до самого верху.
— Ну, то бувай, малий Гансе, — мовив Мірошник, завдав собі на плече зв’язку дощок, підхопив кошика з квітами і пішов.
— До побачення, — відповів малий Ганс і весело взявся до роботи. Він дуже радів новому візку.
Наступного дня Ганс підв’язував гілочки жимолості до ґанку, аж раптом почув на дорозі Мірошників голос. Він миттю зістрибнув з драбини, побіг у садок і визирнув за паркан. Там стояв Мірошник з великим лантухом борошна на спині.
— Любий Гансе, — сказав Мірошник, — ти не відвезеш оцей мішок з борошном на ярмарок?
— Мені дуже шкода, — відповів Ганс, — але сьогодні я зовсім не маю часу. Треба підв’язати в’юнки, і всі квіти полити, і траву підстригти.
— Ну що ж, гаразд, — сказав Мірошник. — Хоча, як на мене, це не по-дружньому. Я вже зібрався подарувати тобі візка, а ти не можеш зробити для мене таку дрібницю!
— Не кажи так! — вигукнув малий Ганс. — Я ж хочу бути тобі справжнім другом!