Він одягнув капелюха і з важким лантухом за плечима поспішив на ярмарок.
День був спекотний, на дорозі стояла пилюка, і Ганс, ледве подолавши шосту милю, так втомився, що мусив сісти перепочити. А потім він зібрався на силі, знову рушив уперед і врешті-решт доплентав до ярмаркової площі. Там йому пощастило продати борошно за добру ціну, і він мерщій поспішив додому, поки не стемніло, бо остерігався розбійників.
— Ох і важкий день у мене видався, — мовив Ганс сам до себе, лягаючи спати. — І все ж як добре, що я не відмовив Мірошникові, адже він мій найкращий друг, та ще й візка мені подарує!
Вранці Мірошник прийшов забрати виручку за борошно, а малий Ганс учора так натомився, що досі лежав у ліжку.
— Ну, ти й ледацюга! — сказав Мірошник. — Я збираюся подарувати йому свого візка, а він тут розлежується! Лінощі — то великий гріх, і мені не потрібні друзі-ледарі. Не ображайся, що я говорю отак напрямки. Я б не заводив цієї розмови, якби ти не був моїм другом. Та яка користь від дружби, коли не можна говорити відверто? Казати приємні речі, лестити та догоджати може будь-хто. На те й друзі — щоб говорити гірку правду у вічі, не боячись образити! І справжній друг завжди так робить — бо знає, що чинить добро.
— Так, мені дуже шкода, — засоромлено мовив Ганс, протер очі й скинув з голови нічний ковпак. — Але я так втомився, що вирішив трохи полежати в ліжку і послухати, як співають пташки. Знаєш, коли зранку послухаєш пташині співи, то й працюється краще.
— Дуже радий за тебе, — відповів Мірошник, поляскавши Ганса по спині. — А тепер скоренько вдягайся та ходімо, полагодиш мені дах у клуні.
Бідолашний малий Ганс дуже хотів попрацювати в своєму садку, адже квіти вже два дні були не политі. Але він побоявся засмутити свого найкращого друга — Мірошника.
— Як ти гадаєш — якщо я скажу, що сьогодні мені ніколи, це знов буде не по-дружньому? — боязко спитав він.
— Ще б пак, — відказав Мірошник. — Не думаю, що прошу забагато, адже я збираюся подарувати тобі візка! Та, звісно, ти можеш відмовитись, і мені доведеться працювати самому.
— Ні, що ти! Ні в якому разі! — вигукнув Ганс, схопився з ліжка, вдягнувся і пішов з Мірошником до клуні.
Він працював аж до вечора, а коли стемніло, Мірошник прийшов подивитись, як іде робота.
— Ну що, малий Гансе, ти вже впорався? — весело гукнув він.
— Так, все готово, — відповів Ганс, злазячи з драбини.
— Отож, — мовив Мірошник. — Як приємно зробити щось для іншого, правда?
— Це справжня честь для мене — слухати такі гарні слова, — відповів зморений Ганс, витираючи піт з лоба. — Боюся, в мене ніколи не буде таких благородних думок.
— Будуть, не сумнівайся, — заспокоїв його Мірошник. — Треба лише добряче попрацювати над собою. Поки що ти засвоїв практику дружби, а колись опануєш і теорію.
— Ти справді так гадаєш? — спитав Ганс.
— Та звісно ж, — відповів Мірошник. — А тепер, коли ти вже полагодив дах, іди додому і відпочинь. Завтра поженеш моє стадо на гірське пасовище.
Бідолаха не посмів сперечатись. Рано-вранці Мірошник пригнав овець до його хатинки, і Ганс повів стадо пастися в гори. Там він провів цілісінький день, повернувся геть знесилений і, заснувши у кріслі, проспав аж до полудня.
«Ну, сьогодні я нарешті попрацюю в садочку!» — вирішив він і мерщій заходився до роботи.
Проте вийшло так, що ні цього дня, ні згодом малий Ганс не зміг подбати про свої квіти, бо найкращий друг раз у раз просив зробити йому ще якусь дружню послугу. У Мірошника було безліч різних справ у місті, та й на млині вистачало роботи, і Ганс мусив устигати і тут, і там. Часом це його дуже засмучувало — а раптом квіти подумають, що він про них геть забув? Але він утішався тим, що Мірошник — його кращий друг. «І до того ж, — думав Ганс, — він збирається подарувати мені свого візка, а це дуже великодушно з його боку».
І малий Ганс працював на Мірошника, а Мірошник весь час говорив йому гарні слова про дружбу, які Ганс старанно записував і, як сумлінний учень, перечитував на ніч.
Одного вечора, сидячи біля каміна, Ганс почув, як хтось грюкає в двері. Ніч була непогожа, і надворі так страшно завивав вітер, що спершу Ганс подумав, наче то шумить буря. Але стук пролунав знову, а тоді ще раз — іще гучніше.
«Певно, це якийсь бідолашний мандрівник», — подумав Ганс і пішов відчиняти.
На порозі стояв Мірошник з ліхтарем в одній руці й великим ціпком у другій.
— Любий Гансе, — залементував Мірошник, — у мене таке лихо! Мій синок упав з драбини і сильно забився. Я пішов по лікаря, але він живе так далеко, а ніч така вітряна, що мені спало на думку — може, ти підеш замість мене? Ти ж пам’ятаєш, я збираюся подарувати тобі свого візка, і буде лише справедливо, коли ти зробиш мені щось у віддяку.