Выбрать главу

— Так, звісно! — вигукнув Ганс. — Як добре, що ти звернувся до мене! Я зараз піду, тільки дай мені ліхтаря, щоб я не впав у якийсь рівчак, — ніч така темна!

— Вибач, друже, — відповів Мірошник, — але цей ліхтар зовсім новий, і буде шкода, коли з ним щось станеться.

— Ну, то пусте, обійдуся без ліхтаря, — вигукнув малий Ганс, нап’яв кожуха і теплу червону шапку, пов’язав на шию шарфа і вибіг надвір.

Яка то була страшна ніч! Надворі було темно, аж чорно, і Ганс ледве бачив дорогу в темряві, а лютий вітер збивав його з ніг. Проте він відважно рушив уперед і за три години вже стукав у двері лікаревого будинку.

— Хто там? — спитав лікар, визирнувши з вікна спальні.

— Це я, лікарю, малий Ганс!

— Що тобі треба, малий Гансе?

— Мірошниченко упав з драбини і забився, і Мірошник просить вас негайно прийти.

— Еге, он воно що!

Лікар наказав осідлати йому коня, взув високі чоботи, взяв ліхтаря і спустився вниз. Він поїхав верхи до будинку Мірошника, а малий Ганс поплентався слідом.

А буря розходилася ще дужче, дощ лив як з відра, малий Ганс не розбирав дороги і відстав від лікаря. Врешті-решт він заблукав і втрапив у болото, у страшну драговину, де були глибокі провалля. Там малий Ганс і втонув. Наступного дня пастухи витягли його тіло з ями, повної води, і принесли до села.

На похорон прийшли всі селяни, бо вони любили малого Ганса. А розпоряджався на похороні не хто інший, як Мірошник.

— Я ж був його найкращим другом, — говорив Мірошник, — тому по справедливості візьму на себе цей почесний обов’язок.

І він, з голови до п’ят вбраний у чорне, йшов на чолі поховальної процесії і щомить витирав очі великою хусткою.

— Смерть малого Ганса — велика втрата для нас усіх, — сказав сільський коваль після похорону, коли всі, сидячи в затишній корчмі, пили запашне вино і їли солодкі коржики.

— Так, це велика втрата, особливо для мене, — відповів Мірошник. — Я ж зібрався був подарувати йому свого візка, а тепер не знаю, куди його подіти. У мене вдома він якось не до ладу, а продати його — то за такий мотлох і гроша не дадуть. Віднині я більш нічого нікому не даруватиму. Ці благородні вчинки, вони завжди тобі боком вилазять!

— Ну, а що далі? — спитав Водяний Пацюк після довгої мовчанки.

— Це все, — відповіла Коноплянка.

— А що сталося з Мірошником? — наполягав Пацюк.

— О, цього я не знаю, — сказала Коноплянка, — і, по правді кажучи, мене це аж ніяк не цікавить.

— От і видно, яка у вас черства вдача, — обурено мовив Пацюк.

— Боюся, ви не зрозуміли моралі цієї історії, — зауважила Коноплянка.

— Чого я не зрозумів?! — заверещав Пацюк.

— Моралі.

— То це була історія з мораллю?!

— Так, звичайно, — відповіла Коноплянка.

— Он воно що! — розлючено вигукнув Пацюк. — Думаю, ви повинні були мене попередити. Тоді я й слухати вас не став би! Я просто б одразу крикнув: «Бридня!» — як отой критик. А втім, ще й зараз не пізно.

І він з відчайдушним криком «Бридня!» махнув хвостом та мерщій сховався у своїй норі.

— Як вам цей Водяний Пацюк? — спитала Качка, трохи згодом підпливши до берега. — У нього є свої гарні риси. Але, знаєте, я все-таки мати — і коли бачу такого впертого холостяка, мені аж плакати хочеться.

— А я його, мабуть, трохи засмутила, — зізналася Коноплянка. — Взяла та й розповіла йому історію з мораллю.

— Ой леле! Та це ж небезпечно! — сполошилася Качка.

І я з нею цілком згодний.

День народження Інфанти

Присвячується місіс Вільям Х. Ґренфел з Теплоу-кот

Був день народження Інфанти. Їй сповнилося двана­дцять років, і сонце яскраво світило в королівських садах.

І хоч це була справжня Принцеса, та ще й Інфанта Іспанії, день народження в неї був лише раз на рік, як ото в дітей простолюду, і тому, звісно, для всієї країни було надзвичайно важливо, аби в такий день стояла гарна погода. І погода справді була гарна. Високі смугасті тюльпани гордо виструнчилися на своїх стеблинах, наче вояки, зухвало позирали через газон на троянди і казали:

— А ми тепер такі ж гарні, як ви.

Пурпурові метелики із золотавим пилком на крильцях пурхали над квітками, відвідуючи кожну по черзі; малі ящірки виповзали зі шпарин муру і ніжилися на сонечку; гранати лускалися від спеки, відкриваючи свої криваво-червоні серця. Навіть бліді жовті лимони, що рясніли на потемнілих шпалерах уздовж галереї, наче увібрали в себе тепло сонячних променів, а кущі магнолії розкрили свої круглі квіти кольору слонової кістки і напоїли повітря солодкими пахощами.