Потім виступав африканський фокусник. Він приніс із собою великий плаский кошик, накритий червоним полотном, поставив його посередині арени, витяг із свого тюрбана чудернацьку червону сопілку і подув у неї. Наступної миті полотно заворушилося, а сопілка грала все гучніше, і ось дві золотисто-зелені змії висунули з-під покривала свої гостроносі голови — і поволі, поволі стали підійматися все вище, коливаючись, наче водорості. Дітей, щоправда, трохи налякали їхні плямисті клобуки і швидкі гострі жала; куди більше усім сподобалося крихітне помаранчеве деревце, що за знаком фокусника виросло на піску і вмить вкрилося білим цвітом, а тоді й справжніми плодами. А коли він узяв віяло у маленької доньки маркізи де Лас-Торрес і обернув його на синього птаха, що став літати по павільйону і співати, захоплення глядачів не знало меж. Урочистий менует, виконаний маленькими танцівниками з церкви Нуестра Сеньйора дель Пілар, також зачарував усіх. Інфанта досі ніколи не бачила цієї дивовижної церемонії, яка відбувається щороку у травні перед олтарем Святої Діви; адже ніхто з родини іспанських королів не входив до цього великого сарагоського собору відтоді, як божевільний священик — за підозрою багатьох, таємний агент Єлизавети Англійської — у його стінах спробував дати принцу Австрійському отруєне причастя. Тому Інфанта лише з чужих слів знала про «Танок Пресвятої Діви», як його називали, і тепер він видався їй прегарним. Хлопчики були у трикутних капелюшках, розшитих сріблом і прикрашених страусовим пір’ям, і у старовинному придворному вбранні з білого оксамиту, що на тлі смаглявих облич і довгого чорного волосся так і сяяло під яскравим сонцем. Усім сподобалася поважність, з якою вони виконували складні танцювальні фігури, і вишукана грація повільних рухів та статечних поклонів; а коли вони скінчили танець і скинули перед Інфантою свої пишні капелюхи, вона дуже привітно відповіла на їхню люб’язність і дала собі слово, що звелить поставити велику воскову свічу перед олтарем Пресвятої Діви дель Пілар у знак вдячності за таку чудову розвагу.
Потім на арену вийшла група красунь-єгиптянок — так у ті часи називали циганок; вони сіли в коло, схрестивши ноги, і тихо заграли на цитрах, погойдуючись під музику і майже нечутно наспівуючи без слів якусь протяжну пісню. Побачивши Дона Педро, вони спохмурніли, а деякі з них вочевидь злякалися, бо кілька тижнів тому він наказав повісити за чаклунство двох їхніх одноплемінниць на головній площі Севільї; але гарненька Інфанта, що великими голубими очима дивилася на них з-за краю свого віяла, видалася їм чарівною істотою, що не може бути жорстока ні до кого. І вони продовжували грати, ніжно торкаючись струн довгими лакованими нігтями і хитаючи головами, наче в напівсні. Аж раптом вони з диким криком, що змусив дітей здригнутися, а Дона Педро — схопитися за агатове руків’я свого кинджала, зірвалися з місця і в шаленому танку закружляли по арені, співаючи під звуки тамбурина пристрасну любовну пісню своєю дивною гортанною мовою. Потім вони так само зненацька кинулися на землю і лежали непорушно, і тільки монотонний дзвін цитр лунав у тиші. Так повторилося кілька разів, а тоді вони на мить зникли і повернулися, ведучи за собою на ланцюгу кошлатого бурого ведмедя, а на плечах тримаючи малих берберійських мавпочок. Ведмідь із надзвичайною поважністю став на голову, а вчені мавпи почали виробляти кумедні трюки з двома циганчатами — певно, своїми хазяями: вони й билися на маленьких шпагах, і стріляли з рушниць, і показували різні солдатські прийоми — достоту як королівські гвардійці! Узагалі цигани мали дуже великий успіх.
Але найцікавішою забавкою цього ранку, без сумніву, виявився танок малого Карлика. Коли він затупцяв по арені, перевалюючись на своїх кривих ніжках і хитаючи з боку в бік великою потворною головою, діти закричали від захвату, а сама Інфанта так сміялася, що Камерера була змушена нагадати їй, що, хоча й відомо багато випадків, коли іспанські принцеси плакали у присутності рівних, жодна з них ще так не веселилася перед людьми нижчого роду. І все ж таки Карлик був просто незрівнянний. Навіть при Іспанському дворі, що завжди славився своєю прихильністю до всіляких страхіть, такого маленького монстра ще не бачили. Це був його перший вихід у світ. Його знайшли напередодні; він бігав лісом, мов дике звіря, і двоє знатних вельмож, яким трапилося полювати в самій гущавині пробкового лісу, що оточував місто, забрали його з собою до палацу, щоб зробити Інфанті сюрприз; його батько, бідний вугляр, був тільки радий спекатись такої незугарної та нікчемної дитини. Мабуть, найсмішнішим у Карлику було те, що сам він нібито й гадки не мав про свою потворність. Він здавався дуже щасливим і радісним; коли діти сміялися, він сміявся так само щиро й весело, а по закінченні кожного танцю незграбно вклонявся кожному окремо, широко всміхався і кивав головою, наче й справді був одним з них, а не малим виродком, якого Природа-жартівниця створила на втіху іншим. Що ж до Інфанти, вона його просто зачарувала. Він не зводив з неї очей і, здавалося, танцював лише для неї, і коли вона — мабуть, згадавши, як знатні придворні дами кидали квіти Кафареллі, славетному італійському співцю, якого Папа прислав із власної капели до Мадрида, сподіваючись, що його солодкий голос розвіє журбу короля, — вийняла з волосся білу троянду і, почасти для сміху, а також щоб подражнити Камереру, кинула квітку через усю арену Карликові, той сприйняв цю витівку цілком серйозно, притулив троянду до своїх товстих губів, притис руку до серця і став перед Інфантою на одне коліно, розплившись в усмішці, а його малі блискучі оченята сяяли від задоволення.