Але Птахам він чомусь сподобався. Вони часто бачили Карлика в лісі, коли він, мов ельф, підстрибував у танку за розвіяним листям або, залізши у дупло старого дуба, пригощав білок горіхами. Вони аж ніяк не вважали його потворним. Адже навіть соловейко, який так солодко співає в помаранчевім гаю, що навіть Місяць часом схиляється його послухати, зовсім непоказний з виду; до того ж Карлик був добрим хлопцем, і в люті зимові морози, коли на деревах немає ягід, а земля тверда, як залізо, і вовки підходять до самої міської брами в пошуках поживи, він ніколи не забував про птахів, він кидав їм крихти від свого окрайця чорного хліба і ділив з ними свій злиденний сніданок.
І тому зараз птахи кружляли навколо нього, торкаючись крилами його обличчя, і весело гомоніли між собою, і малий Карлик був такий щасливий, що не зміг втриматись і показав їм прекрасну білу троянду, розповівши, що це подарувала йому Інфанта, бо вона любить його.
Птахи не втямили ані слова з його розповіді, проте схилили голівки набік і слухали його з вельми серйозним виглядом, удаючи, ніби все розуміють; а це не гірше, ніж розуміти насправді, і до того ж набагато легше.
Ящіркам він також надзвичайно сподобався, і коли він, втомлений від біганини та стрибків, розлігся на траві перепочити, вони стали гасати довкола і, щоб потішити його, пищали:
— Звісно, ніхто не може бути таким гарним, як ми, — цього марно й сподіватись! Може, й нерозумно так говорити, та взагалі він не надто потворний — коли заплющити очі й не дивитись на нього.
Ящірки полюбляють філософію і можуть годинами сидіти та розмірковувати про високі матерії, коли їм більш нема чого робити або коли надворі негода.
Однак квіти були страшенно обурені їхньою поведінкою, так само як і поведінкою птахів.
— От і видно, — казали вони, — який згубний вплив має ця нескінченна метушня та махання крилами. Добре виховані особи завжди стоять на одному місці, як ми. Ніхто ніколи не бачив, щоб ми бігали по доріжках чи ганялися, мов навіжені, за якимсь метеликом! Коли нам хочеться нових вражень, ми кличемо садівника, і він пересаджує нас на іншу клумбу. Це цілком пристойно, це відповідає правилам гарного тону. А птахи і ящірки не вміють насолоджуватись спокійним життям; у птахів навіть немає постійної адреси! Вони просто заброди, не кращі від циган, і, як цигани, не заслуговують ані найменшої поваги.
Квіти задерли голови, спогорда подивилися на весь світ і були дуже раді, коли маленький Карлик нарешті вибрався з трави і подріботів до тераси.
— Його слід було б тримати в чотирьох стінах довіку, — перемовлялися вони. — Погляньте лишень на цей горб та криві ноги! — І вони захихотіли.
А малий Карлик про це й не здогадувався. Він дуже любив і птахів, і ящірок, а квіти вважав за найбільше диво у світі — звичайно, окрім Інфанти, але ж Інфанта подарувала йому прекрасну білу троянду, і вона любить його, а це зовсім інша річ! Як би він хотів піти звідси разом з нею! Вона б посадила його праворуч від себе і всміхнулася йому, і він більш ніколи б її не покинув, а грався б із нею разом і показав їй безліч цікавих речей. Хоч він ніколи не бував у палаці, та знав і вмів дуже багато. Він умів майструвати з осоки малесенькі клітки для коників і робити з довгих очеретин такі сопілки, яких заслухався б і сам Пан. Він знав голоси всіх птахів і вмів передражнювати шпака у верховітті та чаплю на болоті. Він умів читати сліди всіх тварин і міг вистежити зайця за малими відбитками його лапок, а вепра — за розтоптаним листям. Він бачив усі дикі лісові танці: і шалений осінній танок у пурпурових шатах, і легкий танець у блакитних сандаліях поміж золотих ланів, і зимовий танок у білосніжному вінці, і танець квітів у весняних садах. Він знав, де в’ють свої гнізда дикі голуби, і одного разу, коли голуб із голубкою втрапили в пастку, знайшов їхніх пташенят і зробив для них маленький голубник у розщілині старого в’яза. Пташенята виросли зовсім ручні, і він щоранку годував їх з руки. Інфанті було б любо на них поглянути, та й на кроликів, що шурхотять у високій папороті, і на сойок з цупким пір’ям та чорними дзьобами, і на їжаків, що згортаються в колючі кульки, і на великих розумних черепах, що повільно повзають, трусячи головою, і гризуть молоде листя. Так, вона неодмінно має прийти до нього в ліс, і вони гратимуться разом! Він віддасть їй своє ліжко, а сам вартуватиме за вікном аж до ранку, щоб дикі олені не налякали її і голодні вовки не підійшли до дверей хижки. А на світанку він постукає у вікно і розбудить її, і вони будуть гуляти й танцювати разом весь день. Адже в лісі зовсім не нудно. Буває, пан єпископ проїде на своєму білому мулі, читаючи велику розмальовану книгу, а часом пройдуть сокольничі у зелених оксамитових капелюхах, у каптанах з оленячої шкіри, і кожен тримає на руці сокола в наголовнику. А коли прийде час збирання винограду, приходять виноградарі, руки й ноги в них червоні від соку, на головах вінки з лискучого плюща, і вони несуть шкіряні міхи, з яких сочиться вино; а вночі вуглярі запалюють велике багаття і сидять довкола, дивлячись, як у вогні повільно згоряють сухі поліна, і смажать у золі каштани, а розбійники виходять зі своїх печер і веселяться разом з ними. Якось він навіть бачив розкішну процесію, що у хмарі дорожньої куряви тяглася до Толедо. Попереду, співаючи, йшли ченці і несли яскраві знамена та золоті хрести, за ними у срібних латах, з мушкетами та піками крокували солдати, а між ними пленталися троє босих чоловіків у дивній жовтій одежі, помальованій химерними фігурами, і тримали в руках запалені свічки. Авжеж, у лісі чого тільки не побачиш! А коли вона втомиться, він відшукає для неї м’яку постіль з моху або ж віднесе її додому на руках — бо він дуже сильний, хоч і сам знає, що малий на зріст. Він зробить їй намисто з червоних ягід брионії, що майже такі самі гарні, як білі ягоди, вишиті на її сукні; а коли це намисто їй набридне, нехай викине його геть, і він зробить для неї інше. Він приноситиме їй чашечки від жолудів і росяні анемони, і малих світлячків, що сяятимуть, мов зірки, у блідому золоті її волосся.