А де ж вона? Карлик спитав про це білу троянду, але та не відповіла нічого. Весь палац наче заснув, і навіть там, де віконниці не були зачинені, вікна затуляли важкі завіси. Він обійшов навколо палацу, шукаючи, де можна увійти, і нарешті побачив невеликі двері, що стояли відчинені. Він тихенько пройшов у них і опинився в розкішній залі — на превеликий жаль, набагато гарнішій, ніж ліс, бо тут, куди не глянь, усюди була позолота, і навіть підлога була вкрита різнобарвним камінням, що зображувало складні геометричні фігури. Проте маленької Інфанти тут не було, тільки чудні білі статуї з порожніми сумними очима, дивно всміхаючись, позирали на нього з яшмових п’єдесталів.
У дальньому кінці зали висіла запона з чорного оксамиту, розшита золотими сонцями та зірками, — король дуже любив цей візерунок, та й чорний колір також. А може, вона сховалася за цією запоною? У всякому разі, треба перевірити.
Він підкрався до запони і відхилив її убік. Ні, за нею була лише інша кімната — на його думку, ще прекрасніша від тої, яку він щойно покинув. Стіни тут були завішані зеленими килимами ручної роботи, з майстерно витканими сценами ловів, — плід семирічної праці фламандських художників. Колись це була кімната Іоанна Божевільного — короля, що до нестями любив полювання і в гарячковому маренні часто намагався скочити на одного з баских коней, витканих на килимі, скликати зі стіни зграю хортів, засурмити в мисливський ріг і влучити кинджалом у блідого примарного оленя, що тікав од нього все далі. Нині тут проводилися наради, і на столі посередині кімнати лежали червоні портфелі міністрів з вибитими на них золотими тюльпанами, символом Іспанії, та гербами королівського дому Габсбургів.
Малий Карлик ошелешено роззирався довкола, і йому було трохи лячно йти далі. Дивні мовчазні вершники, що безгучно мчали по довгих алеях, здалися йому схожими на тих жахливих примар, про яких він чув од вуглярів — на Компрачікос, що полюють лише вночі, а як зустрінуть перехожого, то обернуть його на оленя і зацькують. Та потім він подумав про чарівну Інфанту, і це додало йому снаги. Він хотів зустріти її віч-на-віч і сказати, як він її любить. Напевно, вона в сусідній кімнаті!
Він нечутно пробіг по м’якому мавританському килимі і розчинив двері. Ні! Її не було і тут. Кімната була зовсім порожня.
То була тронна зала, де приймали іноземних послів, коли король — що останнім часом траплялося дуже рідко — згоджувався дати їм персональну аудієнцію; у цій самій кімнаті багато років тому влаштували прийом для послів з Англії, що прибули вести перемови про шлюб своєї королеви, тоді однієї з католицьких володарок Європи, зі старшим сином Імператора. Шпалери тут були з позолоченої кордовської шкіри, і величезна позолочена люстра на триста воскових свічок звисала з чорно-білої стелі. Під важким балдахіном із золотої парчі, на якому дрібними перлами були вишиті леви і вежі Кастилії, стояв сам королівський трон, укритий чорним оксамитовим покривалом зі срібними тюльпанами і срібно-перлистими китицями. На другій сходинці трону стояла маленька лава, на якій схиляла коліна Інфанта, з подушечкою із срібної парчі; а ще нижче, поза балдахіном, стояло крісло для папського нунція, єдиного, хто мав право сидіти у присутності короля під час державних церемоній і чия кардинальська шапка із сплутаними червоними китицями лежала зараз на пурпуровому табуреті попереду. На стіні напроти трону висів портрет Карла П’ятого у весь зріст, у мисливському костюмі, з великим мастифом біля ніг; а портрет Філіпа Другого, що приймає дари від Нідерландів, займав середину іншої стіни. Між вікон стояла скриня з чорного дерева, обкладена пластинками слонової кістки, з фігурами «Танцю Смерті» Гольбейна, вирізьбленими, як казав дехто, самим славетним автором.