Проте Карлик не звертав уваги на цю розкіш. Він не віддав би свою троянду за всі перли балдахіна, і навіть однієї пелюстки — за весь королівський трон. На думці в нього було зовсім інше: побачити Інфанту, перш ніж вона знову прийде до павільйону, і попросити її піти з ним разом, коли він скінчить танцювати. Тут, у палаці, повітря важке й задушливе, а в лісі гуляє вільний вітерець, і сонячні промені пестять золотими пальцями тріпотливе листя дерев. Та й квіти є там, у лісі, — може, не такі гарні, як у тутешнім саду, зате пахнуть вони солодше: весняні гіацинти, що пурпуровими хвилями брижаться в холодних ярах і на трав’янистих пагорбах; жовті примули, що рясніють між вузлуватим корінням старих дубів; веселий чистотіл і блакитна вика, і півники, сині та золоті. А на ліщині гойдаються сірі пухнасті сережки, і квіти наперстянки хиляться долу під вагою золотих бджіл. Каштан киває білими зірчастими списами, і на кущах глоду сяють бліді півмісяці. Так, звісно ж, вона піде з ним, — от тільки б знайти її швидше! Вона піде з ним до прекрасного лісу, і він цілий день танцюватиме для неї. На цю думку його очі зблиснули усмішкою, і він пройшов до сусідньої кімнати.
З усіх кімнат це була найсвітліша і найгарніша. Стіни були оббиті дамаським шовком з вишитими рожевими квітами, птахами та срібними травами; меблі були з важкого срібла, прикрашені квітковим орнаментом і купідонами. Перед двома великими камінами стояли великі екрани, на яких були вишиті папуги та павичі, а підлога з оніксу кольору морської хвилі, здавалося, вела в безмежну далечінь. І тут був хтось іще! Стоячи в тіні дверей, він побачив у протилежному кутку кімнати маленьку постать, що стежила за ним. Серце в нього шалено забилося, радісний крик зірвався з вуст, і він вибіг на світло. І постать зробила те саме, і тепер він міг її роздивитись.
Інфанта? О, ні! То було справжнє чудовисько. Він іще ніколи не бачив такого кумедного створіння! Воно й на людину не було схоже — незграбної статури, з горбатою спиною, кривими ногами, здоровенною головою, що метлялася туди й сюди, та скуйовдженою кучмою чорного волосся. Малий Карлик насупив брови, і чудовисько зробило те саме у відповідь. Він засміявся, і воно засміялося також і сперлося руками в боки, передражнюючи його. Він глузливо вклонився, і воно відповіло йому низьким поклоном. Він ступив йому назустріч, і воно ступило назустріч йому, повторюючи кожний його крок та кожний рух і зупиняючись, коли він зупинявся. Тоді він скрикнув з подиву, кинувся вперед і простягнув руку, і рука чудовиська торкнулася його — холодна, мов лід. Він перелякано відсахнувся, відсмикнув руку, і чудовисько вчинило так само. Він спробував рушити просто на нього, та наштовхнувся на якусь гладку тверду перепону. Тепер обличчя чудовиська було зовсім поруч і здавалося сповненим жаху. Він відкинув з лоба волосся, щоб краще бачити. Чудовисько повторило його рух. Він ударив його, і воно відповіло ударом. Він почав лаятись на нього, і воно корчило йому огидні мармизи. Він шарпнувся назад, і воно відступило теж.
Що ж це таке? Карлик на хвилю задумався і озирнув кімнату. Дивна річ — усе тут виглядало наче подвоєним, наче відбивалося в невидимій чистій воді. Так, ось картина, а ось її відбиток; ось крісло, і ось його двійник. Сплячий фавн, що лежить у ніші біля дверей, має брата-близнюка по той бік невидимої стіни, і срібна Венера в сонячному промені простягає руки до Венери, такої ж прекрасної, як вона сама.
Може, це Луна? Колись він озвався до неї в долині, і вона повторила у відповідь кожне його слово. Чи може вона передражнювати зір так само, як передражнює голос? Чи може створювати примарний світ, що нічим не різниться від справжнього? Чи можуть тіні речей бути живими, мати колір і рухатись? Чи може бути, що...