Волосся в неї було наче вологе золоте руно, а кожний волосок — наче тонка золота нитка у кришталевій чаші. Тіло її сяяло білизною, мов слонова кістка, а хвіст був перлинно-срібний. Срібно-перлинним був її хвіст, і зелена морська водорість повила його; подібними до морських мушель були її вуха, а вуста — мов червоні корали. Холодні хвилі омивали її холодні груди, і сіль блищала на її повіках.
Така прекрасна була вона, що, побачивши її, молодий Рибак занімів з подиву, підтягнув невід до себе і, перехилившись через борт човна, обійняв її. Та ледве він її торкнувся, вона закричала, мов сполохана чайка, прокинулася, злякано позирнула на нього своїми аметистовими очима і стала пручатись. Але він міцно пригорнув її до себе і не відпускав.
І побачивши, що не може втекти від нього, вона заплакала й мовила:
— Благаю, відпусти мене, бо я єдина дочка Морського царя, і мій батько старий і самотній.
Але молодий Рибак відповів їй:
— Я не відпущу тебе, поки ти не даси мені слова, що прийдеш, коли б я не кликав тебе, і співатимеш мені свої пісні, бо риби люблять співи Морського народу, і мій невід завжди буде повний.
— А ти правда відпустиш мене, коли я дам тобі слово? — спитала Русалка.
— Так, це правда, — відповів молодий Рибак.
Вона пообіцяла йому те, чого він просив, і поклялася в тому клятвою Морського народу. Він відпустив її, і вона поринула у воду, охоплена дивним страхом.
Щовечора молодий Рибак виходив у море і кликав Русалку, і вона виринала з води і співала йому. Навколо неї кружляли дельфіни, і дикі чайки вилися над її головою.
І пісні її були чудові. А співала вона про Морський народ, що пасе свої стада в підводних печерах і носить своїх дітлахів на плечах; про Тритонів з довгими зеленими бородами і волохатими грудьми, що сурмлять у виті мушлі, вітаючи Морського царя; і про царський бурштиновий палац із смарагдовим дахом та підлогою з чистих перлів; і про морські сади, де тріпочуть віяла коралів, а риби ширяють над ними, мов срібні птахи; про анемони, що линуть до скель, і рожевих пічкурів, що сплять у піщаних заметах. Вона співала про великих китів, що припливають з північного моря, а на їхніх плавцях сяють крижані бурульки; про Сирен, чиї дивні казки чарують купців, і купці заліплюють вуха воском, аби не кинутися на їхній поклик; про потонулі галери, де на високих щоглах навіки завмерли матроси, а у відкриті трюми запливає макрель; про малих черепашок, що є великими мандрівниками, бо, приліпившись до корабельного дна, подорожують навколо світу; про каракатиць, що живуть на скелях і, простягаючи свої довгі чорні руки, гасять світлий день. Вона співала про наутилуса, що має свій власний опаловий човник під шовковим вітрилом; про щасливих Водяників, що грають на арфах і можуть заколисати самого Великого кальмара; про малих морських дітлахів, що ловлять черепах і, сміючись, катаються в них на спині; і про Русалок, що лежать у білій піні і простягають руки до моряків; і про морських левів з кривими іклами, і про морських коней з розмаяною гривою.
І поки вона співала, тунці випливали з глибин, щоб її послухати, і молодий Рибак ловив їх у сіті або вбивав острогою. І коли його човен був повний, Русалка пірнала в море, на прощання всміхнувшись до нього.
Та ніколи вона не підпливала так близько, щоб він міг її торкнутись. Часто він кликав її і благав, але вона не наближалась до нього; а коли він пробував схопити її, вона пірнала у воду, мов тюлень, і того дня не з’являлася більше. І з кожним днем усе солодше звучав її голос, і так любо було Рибаку її слухати, що він забув свої сіті і човен і не турбувався про улов. Тунці з червоними плавцями і золотими очима пропливали поруч, а він і не дивився на них. Острога лежала поруч, та він не брав її в руки, і плетені кошики лишались порожніми. Ледь розтуливши вуста, із замріяними очима сидів він у човні і слухав, слухав, доки морський туман не спуститься до нього і мандрівний місяць не посріблить його смагляве тіло.
Одного вечора він озвався до неї, й мовив:
— Русалонько, Русалонько, я кохаю тебе. Виходь за мене заміж, я тебе кохаю.
Але Русалка похитала головою.
— У тебе людська душа, — відповіла вона. — Якщо ти проженеш геть свою душу, я зможу тебе полюбити.
І молодий Рибак мовив до себе:
— Нащо мені душа? Я її не бачу. Я не можу її торкнутись. Я не знаю її. Так, я прожену її геть і буду найщасливішим у світі.
І радісний крик зірвався з його вуст, він підвівся на весь зріст у своєму човні і простяг руки до Русалки.