— Я прожену геть свою душу, — крикнув він, — і ти будеш моєю дружиною, а я — твоїм чоловіком, і ми житимемо разом у морській глибині, ти покажеш мені все, про що ти співала, а я зроблю для тебе все, що захочеш, і ми не розлучимося довіку.
Мала Русалка засміялася з радощів і затулила долонями лице.
— Але ж як мені прогнати свою душу? — спитав молодий Рибак. — Скажи, як це зробити, і буде по-твоєму!
— О, я не знаю, — відказала Русалка. — Ніхто з Морського народу не має душі.
І тужливо дивлячись на нього, вона зникла у глибині моря.
Рано-вранці, щойно сонце піднялося над пагорбами на висоту долоні, молодий Рибак прийшов до Священика і тричі постукав у двері.
Служка визирнув у ґратчасте вікно і, побачивши, хто прийшов, відімкнув двері й мовив:
— Увійди!
Молодий Рибак увійшов, став навколішки на духмяному очереті, що встеляв підлогу, і звернувся до Священика, що читав Святе Письмо:
— Отче, я люблю одну з доньок моря, але душа моя стала мені на заваді. Скажи, як прогнати геть мою душу, бо вона мені не потрібна. Що за користь у ній? Я її не бачу. Я не можу її торкнутись. Я її не знаю.
І Священик, вдаривши себе у груди, закричав:
— О нещасний, ти збожеволів! Чи ти випив отруйного зілля? Душа — то найцінніше в людині, і вона дарована нам Господом, щоб ми дбали про неї. Немає нічого дорожчого від людської душі, і всі багатства земні не переважать її. Вона дорожча від усього золота світу, дорогоцінніша від королівських рубінів. І тому, сину мій, облиш свої думки, бо це гріх непростимий. А Морський народ пропащий, і той, хто спізнається з ним, пропаде також. Вони мов дикі звірі, не знають, що є добро і що зло, і Господь наш помирав не за них.
Коли молодий Рибак почув гіркі слова Священика, очі його сповнилися сліз, він підвівся з колін і мовив:
— Отче, фавни живуть у лісі, і вони щасливі! А на скелях сидять Водяники з арфами червоного золота. Дозволь мені бути таким, як вони, бо вони живуть вільно, мов квіти. А щодо моєї душі — нащо вона потрібна, коли стоїть між мною та моєю коханою?
— Тілесна любов — це пагуба! — закричав Священик, насупивши брови. — І сповнені пагуби ті поганські створіння, яким Господь у милосерді своїм дозволяє жити на світі. Нехай будуть прокляті фавни лісів, і прокляті будуть морські співці! Я чув їх о нічній порі, і вони спокушали мене забути про мої молитви. Вони зазирають у вікно і сміються, вони шепочуть мені у вуха про свої ниці веселощі, вони вводять мене у спокусу, а коли я хочу молитися, дражнять мене. Вони пропащі, кажу тобі, вони загиблі навіки. Для них немає ні пекла, ні царства небесного, і ні в раю, ні в пеклі вони не славитимуть ім’я Господа.
— Отче, — крикнув молодий Рибак, — ти не знаєш, що кажеш! У свій невід я спіймав дочку Морського царя. Вона прекрасніша від ранкової зорі, вона біліша, ніж місяць. За її тіло я б віддав свою душу, за її любов відмовився б від раю. Скажи мені те, чого я прошу, і відпусти мене з миром!
— Геть! — закричав Священик. — Твоя кохана проклята, і ти будеш проклятий з нею.
І він не дав йому благословення, а вигнав його за двері.
Молодий Рибак спустився на ринкову площу, і йшов він поволі, опустивши голову, як той, кого точить журба.
Купці, побачивши його, перемовилися між собою, і один з них виступив назустріч, назвав Рибака на ім’я і спитав його:
— Що ти хочеш продати?
— Я продам тобі душу, — відповів Рибак. — Прошу, купи її в мене, бо мені вона осоружна. Нащо мені душа? Я її не бачу. Я не можу її торкнутись. Я не знаю її.
Та купці засміялися з нього.
— Що за користь нам із людської душі? За неї не дадуть і срібняка. Продай нам у рабство своє тіло, і ми вдягнемо тебе в пурпур, одягнемо тобі на палець перстень і зробимо тебе пажем Королеви. Та не кажи нам про свою душу, бо для нас вона не має ціни і не годиться на продаж.
І молодий Рибак мовив до себе:
— Дивна річ! Священик каже, що душа дорожча від усього золота світу, а купці — що вона не варта й срібняка.
І він пройшов ринкову площу, вийшов на берег моря і задумався, що йому вдіяти.
Опівдні він згадав, що один з його приятелів, збирач морських трав, розповідав йому про молоду Відьму, яка живе в печері біля затоки і вельми добре знається на чаклунстві. Він схопився з місця й побіг, так йому хотілося швидше позбутись своєї душі, і хмара пилу летіла за ним по піщаному березі. Молода Відьма знала про його прихід, бо в неї засвербіла долоня, а це прикмета, що гість на порозі. І вона засміялася, розпустила своє руде волосся, що оповило її з голови до ніг, і стала біля входу до печери, тримаючи в руці квітучу гілку дикої цикути.