Відьма дивилася йому вслід, поки він не зник з очей, а потім повернулася до печери, вийняла з різьбленої кедрової скриньки дзеркало, запалила перед ним на жаровні гілку вербени, стала вдивлятись у дим — і гнівно стиснула руки.
— Він мусить бути моїм, — прошепотіла вона. — Я така ж гарна, як та.
Увечері, щойно зійшов місяць, молодий Рибак піднявся на вершину гори і став під вітами граба. Наче гладкий металевий щит, лежало під ним кругле море, і тіні рибальських човнів ковзали по затоці. Великий жовтоокий пугач покликав його на ім’я, та він не відповів нічого. Чорний пес кинувся на нього з гарчанням, та Рибак ударив його вербовою гілкою, і пес, заскімливши, втік.
Ближче до півночі, мов кажани, прилетіли відьми.
— Тьху! — кричали вони, спустившись на землю, — тут є хтось чужий!
І вони принюхувались, і щось шепотіли одна одній, і робили якісь знаки. Останньою прилетіла молода Відьма, її руде волосся тріпотіло під вітром. На ній була сукня із золотої парчі, вишита павиними очками, і маленька шапочка зеленого оксамиту.
— Де він, де він? — загукали відьми, побачивши її, та вона лише розсміялася, підбігла до граба і, схопивши Рибака за руку, вивела його під місячне світло і почала танцювати.
Вони кружляли у танку, і молода Відьма стрибала так високо, що він бачив червоні каблуки її чобітків. Раптом до танцюючих долинув тупіт кінських копит, але коня не було видно, і Рибака охопив страх.
— Швидше! — кричала Відьма і, оповивши руками його шию, палко дихала йому в лице. — Швидше, швидше! — І земля пішла обертом у нього під ногами, в голові у нього запаморочилося, і нестямний жах обійняв його, так, наче стежить за ним чиєсь лихе око; і нарешті він помітив у тіні скель дивну постать, якої там не було раніше.
То був чоловік в іспанському вбранні з чорного оксамиту. Обличчя він мав дивно бліде, а горді вуста його червоніли, мов маки. Він здавався втомленим і стояв, прихилившись до скелі, виграючи кинджалом. Поруч на траві лежав його капелюх з пір’їною та рукавички для верхової їзди, прикрашені золотим мереживом і вишивкою з дрібних перлів, що зображувала якийсь химерний герб. Короткий плащ, оторочений соболиним хутром, звисав з його плеча, а його тендітні білі руки були унизані перснями. Важкі повіки прикривали його очі.
Молодий Рибак дивився на нього, мов зачарований. Нарешті їхні погляди стрілися, і від тієї миті, де б не танцював юнак, йому ввижалося, ніби очі того чоловіка стежать за ним. Він почув сміх Відьми, стиснув її в обіймах і закружив у шаленому танку.
Раптом у лісі почувся собачий гавкіт, і танцюючі зупинилися, і парами пішли до чоловіка, і схиляли перед ним коліна, і цілували йому руку. А його горді вуста ледь помітно тремтіли в посмішці, як тремтить водна гладінь, коли птах черкне її крилом. Та в цій посмішці була зневага. Він дивився лише на молодого Рибака.
— Ходімо, вклонімося йому, — прошепотіла Відьма і потягла його за собою, і він відчув непереборне бажання зробити так, як вона каже. Але, підійшовши до чоловіка, він не знати чому осінив себе хресним знаменням і вимовив ім’я Господа.
І щойно він це зробив, відьми пронизливо закричали, мов шуліки, і полетіли геть, а бліде лице, звернуте до нього, судомно скривилося. Чоловік відступив до гаю і свиснув. Іспанський жеребець у срібній збруї вибіг йому назустріч. Уже сидячи в сідлі, він озирнувся до молодого Рибака і сумно подивився на нього.
А руда Відьма рвонулася летіти за ним, та Рибак схопив її за руки і міцно тримав.
— Пусти мене, — кричала вона, — дай мені піти! Ти назвав ім’я, якого не слід називати, і зробив знак, на який не личить дивитися.
— Ні, — відповів він, — я не відпущу тебе, поки ти не відкриєш мені таємницю.
— Яку таємницю? — спитала Відьма, шарпаючись, мов дика кішка, і кусаючи спінені губи.
— Ти знаєш, — мовив Рибак.
Її зелені, мов трава, очі затуманилися слізьми, і вона сказала:
— Проси що хочеш, тільки не це.
Він засміявся і стиснув її міцніше.
І побачивши, що їй не втекти, вона прошепотіла:
— Я така ж гарна, як доньки моря, я не гірша від тих, хто живе в морській глибині. — І вона пригорнулася до нього і наблизила до нього своє лице.
Але він відштовхнув її і похмуро мовив:
— Якщо ти не дотримаєш слова, я вб’ю тебе, брехлива відьмо!
Її обличчя стало сірим, мов цвіт Юдиного дерева, вона здригнулася і процідила крізь зуби:
— Хай буде так. Це твоя душа, а не моя. Роби з нею, що хочеш.
І вона витягла з-за пояса маленький ніж з руків’ям із зеленої зміїної шкіри і подала йому.