— Нащо це мені? — спитав він, здивований.
Вона мовчала, і жах був на її обличчі. А тоді вона відкинула з лоба своє руде волосся і, дивно всміхнувшись, відповіла:
— Те, що люди звуть тінню свого тіла, — це тіло їхньої душі. Стань на березі моря, повернися спиною до місяця і відріж біля ніг свою тінь, що є тінню твоєї душі, і накажи їй іти геть, і вона піде.
Молодий Рибак затремтів.
— Це правда? — ледь чутно мовив він.
— Це правда, і краще б мені цього не казати, — скрикнула Відьма і з плачем обняла його коліна.
Він відступив од неї, залишив її у високій траві і, спустившись до підніжжя гори, застромив ніж за пояс і рушив далі.
І Душа, що була в ньому, озвалась до нього й мовила:
— Зачекай! Я жила в тобі стільки років і служила тобі. Не проганяй мене нині. Яке зло я тобі заподіяла?
Та молодий Рибак засміявся.
— Ти не заподіяла мені зла, ти просто більш не потрібна, — відповів він. — Світ широкий, а є ще й Небеса, і Пекло, і та похмура долина, що лежить між ними. Іди куди хочеш і не набридай мені більше, бо моя любов кличе мене.
І Душа жалісно благала його, та він не зважав на неї і стрибав по скелях спритно, мов дикий козел, і зрештою зійшов на піщаний берег.
Прекрасний, стрункий, наче бронзова статуя, він стояв на піску, повернувшись спиною до місяця, і з білої піни тяглися до нього білі руки, і з хвиль поставали неясні примари і кликали його до себе. А перед ним лежала його тінь, що була тілом його душі, а за ним у медово-золотому повітрі висів місяць.
І Душа сказала йому:
— Коли ти справді мусиш мене прогнати, залиш мені своє серце. Світ жорстокий, дай я візьму твоє серце з собою!
Він похитав головою і всміхнувся.
— А як я буду любити мою кохану, коли віддам тобі серце?
— Зглянься на мене, — благала Душа. — Дай мені своє серце, бо світ жорстокий і мені страшно.
— Моє серце належить моїй коханій, — відповів він. — Не барися, іди скоріше.
— А хіба мені не можна любити? — спитала Душа.
— Іди геть, ти мені не потрібна! — закричав молодий Рибак, і вихопив малий ніж з руків’ям із зміїної шкіри, і відрізав біля ніг свою тінь, і вона постала перед ним і позирнула йому в обличчя — достоту така сама, як він.
Він сахнувся назад і застромив ніж за пояс, і жах овіяв його.
— Іди геть, — прошепотів він, — я не хочу тебе бачити!
— Ні, ми ще зустрінемось, — сказала Душа. Її тихий голос був як флейта, і губи ледь ворушилися.
— Як то зустрінемось? — закричав молодий Рибак. — Ти ж не підеш за мною у глибини моря?
— Щороку я буду приходити на це місце і кликатиму тебе, — мовила Душа. — Може, я тобі ще знадоблюся.
— Нащо ти можеш мені знадобитись? — вигукнув молодий Рибак. — Та нехай, як на те твоя воля!
І він кинувся у воду, і Тритони засурмили в мушлі, і мала Русалка випливла йому назустріч, обняла його за шию і поцілувала в губи.
А Душа стояла на пустельному березі і дивилася на них, і коли вони зникли у глибині, з плачем пішла по болотах.
Минув рік, і Душа прийшла на берег моря і покликала молодого Рибака, і він виринув з глибини і спитав:
— Нащо ти мене кличеш?
І Душа відповіла:
— Підійди ближче, бо я хочу говорити з тобою. Я бачила різні дива і бажаю про них розповісти.
Він підійшов ближче, ліг на мілині і, спершись головою на руку, став слухати.
І сказала йому Душа:
— Коли я покинула тебе, я звернулася обличчям до Сходу і рушила в путь. Зі Сходу приходить уся мудрість світу цього. Шість днів я була в дорозі, і на світанку дня сьомого підійшла до пагорба, що лежить у Татарській землі. Я сіла в затінку, щоб сховатись від спеки. Земля була суха, обпалена сонцем. Люди ледь повзали по рівнині, наче мухи на гладкій мідяній таці.
Опівдні на обрії знялася хмара червоної куряви. Коли Татари побачили її, вони натягнули свої мальовані луки, скочили на своїх малих коней і поскакали їй назустріч. Жінки, заголосивши, побігли до халабуд і сховалися під запонами.
Надвечір Татари повернулися, але п’ятьох з них бракувало, а серед тих, хто повернувся, був не один поранений. Вони запрягли коней у візки і хутко рушили геть. Три шакали вийшли з печери і подивилися їм услід. Потім вони понюхали повітря і потрюхикали у зворотний бік.
Коли зійшов місяць, я побачила на рівнині вогонь і пішла до нього. Навколо вогню на килимах сиділи купці. Їхні верблюди були прив’язані позаду, а слуги-негри ставили на піску шатра з дубленої шкіри і зводили високу огорожу з колючого чагарнику.
Коли я підійшла ближче, їхній старшина підвівся, витяг свій меч і спитав, що мені потрібно.