Тої ж ночі, коли я лежала на канапі в чайному будиночку, що на вулиці Гранатів, увійшли стражники Володаря і повели мене до палацу. Вони замикали за мною двері й вішали на них залізні ланцюги. Всередині було широке подвір’я, оточене аркадами. Стіни були з білого алебастру, прикрашені голубими та зеленими кахлями, колони були з зеленого мармуру, а підлога вимощена мармуром, рожевим, мов персиковий цвіт. Я ніколи не бачила такої краси.
Коли я проходила подвір’ям, дві жінки в чадрах дивилися на мене з галереї і проклинали мене. Стражники прискорили кроки, і наконечники їхніх списів дзвеніли, вдаряючись у гладку підлогу. Вони розчинили браму з різьбленої слонової кістки, і я опинилася в саду з фонтанами, що лежав на семи терасах. Тут росли тюльпани, і місячні квіти, і сріблисті алое. Мов тоненька кришталева тростина, завис у тьмяному повітрі струмінь водограю. Кипариси застигли, мов погаслі світочі, і на одному з них співав соловейко.
У кінці саду була маленька альтанка. Коли ми наблизилися до неї, назустріч нам вийшли два євнухи. Їхні жирні тіла коливалися від кожного кроку, і вони з цікавістю позирнули на мене з-під жовтих повік. Один відвів убік командира стражників і щось прошепотів йому на вухо. Інший весь час жував духмяні пігулки, манірним порухом дістаючи їх з овальної коробочки, вкритої бузковою емаллю.
По хвилі командир відпустив солдатів, і вони повернулися до палацу, а євнухи неквапно рушили слідом, мимохідь зриваючи ягоди шовковиці. Той, що виглядав трохи старшим, озирнувся до мене із злісною посмішкою.
Потім командир підштовхнув мене до дверей альтанки. Я відхилила важку завісу і без страху ввійшла.
Молодий Володар лежав, простягшись на фарбованій лев’ячій шкурі, а на руці в нього сидів сокіл. Позаду стояв нубієць у тюрбані з мідною оздобою, голий до пояса, з сережками у вухах. На столі біля ліжка лежала важка шабля з криці.
Побачивши мене, Володар спохмурнів і мовив:
— Як твоє ім’я? Чи знаєш ти, що я володар цього міста?
Але я не відповіла нічого.
Володар вказав пальцем на шаблю, і нубієць схопив її і, кинувшись вперед, ударив мене щосили. Лезо зі свистом пройшло крізь мене, не заподіявши шкоди. Нубієць впав на підлогу, а коли зіп’явся на ноги, його зуби клацали від страху, і він сховався за ліжко.
Володар схопився з місця і кинув у мене спис. Я спіймала його на льоту і розламала навпіл. Він вистрілив у мене з лука, та я простягла руки вперед, і стріла застигла в повітрі. Тоді він вихопив з-за білого шкіряного паска кинджал і перерізав горло нубійцю, аби раб не міг розповісти про його приниження. Нубієць скорчився, наче розчавлена змія, і червона піна закипіла в нього на губах.
Щойно він затих, Володар повернувся до мене і, витерши спітніле чоло хусточкою з пурпурового шовку, мовив:
— Чи ти пророк, що я не можу заподіяти тобі зла, чи ти дитя пророка, що я не можу завдати тобі шкоди? Прошу тебе, покинь моє місто сьогодні ж, бо поки ти тут, я над ним не владний.
І я відповіла йому:
— Дай мені половину твоїх скарбів, і я піду.
Він взяв мене за руку і повів у сад. Командир стражників, побачивши мене, здивувався. А в євнухів затремтіли коліна, і вони впали долу, охоплені страхом.
У палаці є зала з вісьмома стінами, і кожна стіна в ній з червоного порфіру, а з лускатої мідної стелі звисають світочі. Володар торкнувся стіни, і вона розкрилася, і ми пройшли довгим коридором, де палали смолоскипи. У нішах по обидва боки стояли великі винні глеки, повні срібних злитків. Коли ми дійшли до середини коридора, Володар мовив потаємне слово, і в стіні відкрилися гранітні двері, і він затулив обличчя руками, щоб не осліпнути.
Ти не повіриш, яке то було дивовижне місце. Там були великі черепахові панцирі, повні перлин, і висвердлені місячні камені, повні червоних рубінів. Червоне золото лежало у скринях, оббитих слоновою шкірою, і в бурдюках лежав золотий пилок. Там були опали і сапфіри, опали в кришталевих чарах, а сапфіри в чашах з нефриту. Круглі зелені смарагди рядами лежали на тарелях із слонової кістки, а в кутку стояли шовкові мішки, одні наповнені бірюзою, інші — берилами. Роги із слонової кістки були сповнені пурпурових аметистів, а роги з міді — повні халцедонів і сердоліків. З кедрових колон звисали низки жовтих самоцвітів, що звуться рисяче око. На пласких овальних щитах лежали карбункули, червоні, мов вино, і зелені, наче молода трава. І це навряд чи третина всіх скарбів, що були в тому дивовижному місці.
І сказав мені Володар: