— Звісно, ти можеш увійти, — мовив молодий Рибак. — Мабуть, ти тяжко страждала, блукаючи світом без серця.
— О горе! — скрикнула Душа. — Твоє серце закрите для мене, бо воно огорнене любов’ю.
— І все ж я б хотів тобі помогти, — сказав молодий Рибак.
Щойно він це промовив, з моря долинув тужливий крик, той крик, що його чують люди, коли вмирає хтось з Морського народу. Молодий Рибак схопився з місця, вибіг з очеретяної хижки і побіг до берега. А чорні хвилі мчали до нього і несли з собою щось, біліше від срібла. Біла, мов піна, була їхня ноша, і тріпотіла вона у хвилях, мов квітка. І підхопила її припливна хвиля, і віддала піні морській, і берег прийняв її, і побачив молодий Рибак, що біля ніг його лежить тіло Русалки. Мертва лежала вона біля його ніг.
Плачучи, як плачуть від страшного болю, він упав на землю поруч з нею, і цілував холодні вуста, і перебирав вологе бурштинове волосся. Він лежав біля неї на піску і, тремтячи, наче від радощів, своїми засмаглими руками притискав до грудей її тіло. Холодні були її вуста, але він цілував їх. Солоним був мед її волосся, та він смакував його з гіркою радістю. Він цілував її заплющені повіки, і буремна хвиля, що омила їх, була не така солона, як його сльози.
І мертвій коханій сповідався він у всьому, що скоїв. У мушлі її вух влив він гірке вино своєї оповіді. Він обвив її руками свою шию і пестив тонку стеблинку її горла. Гіркою, гіркою була його радість, і сповненим дивної насолоди був його біль.
Чорні хвилі посунулися ближче, і білі буруни стогнали, мов прокажені. Білими пазурами піни море вп’ялося в берег. З палацу Морського царя знову долинув тужливий крик, і десь у морській далині Тритони хрипко засурмили у свої мушлі.
— Тікай звідси, — мовила Душа, — бо море підходить все ближче, і коли ти зволікатимеш, воно вб’є тебе. Тікай звідси, бо мені страшно бачити, що серце твоє закрите від мене любов’ю. Тікай у безпечне місце. Невже ти відпустиш мене до іншого світу без серця?
Та молодий Рибак не слухав її; він озвався до малої Русалки й мовив:
— Любов краща, ніж Мудрість, і дорожча, ніж усі скарби світу, і прекрасніша, ніж ноги людських доньок. Вогонь не спалить її, і води не загасять. Я кликав тебе на світанку, і ти не прийшла на мій поклик. Місяць чув твоє ім’я, а ти не почула мій голос. Я покинув тебе підступно, собі на лихо пішов від тебе. Але любов твоя була зі мною завжди, і ніщо не могло її здолати, хоч я бачив і зло, і добро. І тепер, коли ти мертва, я помру також.
І Душа благала його піти, але він не зглянувся на її благання, бо така велика була його любов. І море прилинуло ближче, щоб огорнути його своїми хвилями, і коли він побачив, що кінець близько, він поцілував палкими вустами холодні вуста Русалки, і серце його розірвалося. Від любові розірвалося його серце, і Душа знайшла туди дорогу, і увійшла, і стала з ним одним цілим, як було колись. І море зімкнуло над ним свої хвилі.
А вранці Священик вийшов благословити море, бо воно було неспокійне. І прийшли з ним ченці, і служки зі світочами, і багато мирян.
І коли Священик прийшов на берег, він побачив молодого Рибака, що лежав у припливній хвилі, і тіло маленької Русалки, що лежало в його обіймах. І спохмурнівши, Священик відсахнувся назад, осінив себе хресним знаменням і крикнув:
— Я не дам благословення ні морю, ні всьому, що є в його глибинах. Будь проклятий Морський народ, і хай будуть прокляті всі, хто спізнається з ним! А цей, що заради любові відрікся від Бога і лежить тут зі своєю подругою, був покараний Божим судом. Візьміть їхні тіла і поховайте в кутку на Дикому Полі, і не ставте над ними знаку, щоб ніхто не знав, де вони поховані. Прокляті були вони за життя, прокляті будуть і по смерті.
І люди вчинили, як він звелів, і в кутку на Дикому Полі, де не зростає цвіт, викопали глибоку могилу і поклали до неї мертві тіла.
Збігло три роки, і в день свята Божого Священик прийшов до церкви, щоб показати людям рани Господа і мовити слово про гнів Господній.
І коли він вдягнув святкові шати, увійшов до олтаря і схилив перед ним коліна, він побачив, що олтар весь усипаний дивними квітами, яких ніхто не бачив раніше. Чудні то були квіти, дивна була їхня краса, і ця краса бентежила Священика, і пахощі квітів вабили його. І зрадів він, не знати чому.
А тоді він відкрив ковчег, і вийняв з нього дароносицю, і окурив її ладаном, і показав людям святе причастя, і знову накрив його покровом, і заговорив до людей, бажаючи мовити їм слово про гнів Божий. Але краса білих квітів бентежила його, і їхні пахощі вабили його, і прийшло на його вуста інше слово, і не про гнів Божий заговорив він, а про Бога, чиє ім’я — Любов. І сам він не знав, чому мовив такі слова.