А коли він завершив свою промову, люди заплакали, і Священик пішов до ризниці, і очі його були повні сліз. А диякони увійшли за ним слідом і стали роздягати його, і зняли з нього стихар, і пояс, і перев’язь, і ризу. І він стояв, наче уві сні.
І коли диякони зняли з нього шати, він поглянув на них і мовив:
— Що то за квіти на олтарі, і звідки вони?
І вони відповіли йому:
— Що то за квіти, ми не знаємо, а зросли вони в кутку Дикого Поля.
І Священик затремтів і, повернувшись додому, став до молитви.
А вранці, ще вдосвіта, він з ченцями, і служками, і мирянами прийшов на берег моря і благословив море й дикі створіння, що живуть у ньому. І Фавнів благословив він також, і тих, що танцюють на лісових галявинах, і тих, хто осяйними очима дивиться з гущавини. Благословив він усі створіння Божого світу, і люди дивувалися й раділи. Але відтоді більш не зростали квіти в Дикому Полі, і було воно безплідним довіку. І Морський народ більш не припливає до затоки, бо помандрував він у далекі моря.
Дитя-Зірка
Присвячується міс Марґо Теннант
Колись давно два бідні дроворуби верталися додому через сосновий ліс. Була морозна зимова ніч. Сніг укрив землю пухким білим килимом і лежав на вітах; тоненькі деревця обабіч стежки потріскували від морозу. А коли дроворуби підійшли до гірської річки, то побачили, що вона застигла, скута поцілунком Крижаного Царя.
Було так холодно, що навіть звірі й птахи почали скаржитися.
— Хух! — прогарчав Вовк, з підібганим хвостом шкандибаючи крізь лісові хащі. — Погода просто жахлива. Куди тільки дивиться Уряд?
— Цвірінь! Цвірінь! — озвалася зелена Коноплянка. — Старенька Земля вмерла, і її закутали у білий саван.
— Земля — наречена, і це її весільне вбрання, — туркотіли голуби. Їхні рожеві лапки закоцюбли від холоду, та вони вважали за свій обов’язок бути романтичними.
— Дурниці! — гримнув Вовк. — Кажу вам, це Уряд в усьому винний. А коли не вірите, я вас з’їм!
Вовк мав дуже практичні погляди і вмів говорити напрочуд переконливо.
— На мою думку, — сказав Дятел, що був природженим філософом, — такий стан речей не можна пояснити за допомогою теорії атомів. Речі такі, які вони є. А це значить, що зараз дуже холодно.
Та й справді, холод був страшний. Малі Білки, що жили в дуплі високої ялини, терлися одна об одну носами, щоб хоч трохи зігрітись; а Кролики — ті зіщулилися у своїй норі і не наважувалися носа поткнути назовні. Єдиними, хто тішився з такої холоднечі, були великі вухаті Сови. Пір’я в них задубіло і стало дибки, але Сови на це не зважали. Вони витріщили свої жовті очиська й весело перегукувались: «Пу-гу! Пу-гу! Яка чудова погода!»
А дроворуби все йшли та йшли, хукаючи на змерзлі пальці, і сніг аж дзвенів під їхніми важкими чоботами, підбитими залізними цвяхами. Вони було провалилися у глибоку яму і вилізли звідти білі, наче Мірошники, запорошені борошном. Потім вони посковзнулися на замерзлому болоті, і їхні в’язанки розсипалися, тож довелося знов збирати хмиз докупи. А якось їм здалося, що вони заблукали, і їх охопив страх, бо вони знали, який безжальний Сніг до мандрівників, що заснули в його обіймах. Але вони покладалися на святого Мартина, що опікає всіх подорожніх, і тому рушили назад по своїх слідах і невдовзі вийшли на узлісся. І ось далеко внизу заблимали вогники рідного села.
Дроворуби так зраділи, що розсміялися вголос, і засніжена земля здалася їм срібною квіткою, а місяць — квіткою з золота.
Та потім вони знов зажурилися, бо згадали про злидні, що чекають їх удома, і один з них сказав:
— Чого нам веселитись, коли життя створено для багатих, а не для таких бідняків, як ми? Краще б ми вмерли з голоду в лісі чи якийсь дикий звір роздер би нас.
— Авжеж, — відповів його товариш, — в одних є все, в інших — нічого. Нема на світі правди, і ніщо не ділиться нарівно, крім лиха.
Поки вони нарікали на свою долю, сталася дивна річ. З неба впала прекрасна сяюча зірка. Вона прокотилася по небосхилі між інших зірок і, як здалося ошелешеним дроворубам, пірнула просто у верболіз біля кошари, зовсім близько від них!
— Та вона ж, мабуть, уся золота! Оце-то знахідка! — закричали вони і мерщій побігли до зірки. Їм так хотілося думати, що то справді золото!
Той, що біг швидше, випередив свого товариша і, хутко продершись крізь вербові зарості, вибіг з іншого боку. Ти диви! На білому снігу справді щось блищало, мов золото. Дроворуб схилився і простягнув руки до знахідки. То був згорнутий плащ із золотої парчі, весь розшитий зірками. Дроворуб крикнув своєму товаришеві, що знайшов небесний скарб, і коли той підбіг до нього, вони присіли навпочіпки і розгорнули плащ, аби розділити золото. Аж ні! Там не було ні золота, ні срібла, ні скарбів, а було тільки мале дитя, що любенько собі спало.