І один з дроворубів сказав:
— Ось тобі й маєш! Така вже, видно, гірка наша доля. Яка користь з дитини? Лишимо її тут. Ми люди бідні, нам своїх дітей нема чим годувати.
Але товариш відповів йому:
— Ні, це великий гріх — кинути дитя замерзати на снігу. Я не багатший від тебе, і мої діти теж голодні, та все ж я візьму його з собою, і моя жінка подбає про нього.
Він обережно взяв дитя на руки, загорнув у плащ, аби вберегти від холоду, і почав спускатися до села. А його товариш плентався слідом і думав, що така доброта — справжня дурість, а коли вони підійшли до села, таки не витерпів і сказав:
— Ти взяв собі дитину, тож віддай мені плаща, от і поділимо все порівну.
— Ні, — відповів той, — плащ не мій і не твій, він належить дитині. А тепер бувай.
І він постукав у двері своєї хати.
Коли його жінка побачила, що чоловік повернувся живий-здоровий і з ним все гаразд, вона аж знетямилася з радощів, і обняла його, і поцілувала, і зняла з його спини важку в’язанку хмизу, і обмела сніг з його чобіт, і запросила увійти. Але дроворуб лишився стояти на порозі.
— Я дещо знайшов у лісі, — сказав він, — і приніс, аби ти подбала про нього.
— Що ж воно таке? — вигукнула жінка. — Ну-бо, покажи скоріше! При наших злиднях усяка річ стане в пригоді.
І він відгорнув плащ і показав їй сплячу дитину.
— Ой, лишенько! — заголосила жінка. — Чи в нас своїх дітей нема, аби ще з приблудною морочитись? Та ще й хтозна, чи не принесе вона нам лиха! Що нам тоді робити?
Вона дуже розгнівалася.
— Ні, це Дитя-Зірка, — відповів чоловік і розповів їй, як усе сталося.
Але жінку ця історія не втішила. Вона гірко засміялася і продовжувала дорікати йому:
— Наші діти сидять без хліба, а ми маємо годувати чуже дитя? А чи хтось про нас дбає, що ми мусимо дбати про нього?
— Але Господь дбає навіть про малих пташок і годує їх, — відповів чоловік.
— А хіба ті пташки не помирають з голоду взимку? — крикнула жінка. — Бач, зима надворі!
Але чоловік не відповів на те нічого і лишився стояти на порозі.
Лютий вітер увірвався в розчинені двері, і жінка здригнулася.
— Чого ти не зачиниш двері? — мовила вона. — Он і хату настудив, і я змерзла.
— У домі, де є жорстоке серце, завжди буде холодно, — відповів чоловік. Жінка промовчала і присунулася ближче до печі.
Та за мить вона озирнулася і поглянула на чоловіка, її очі були повні сліз. І тоді він ступив до хати і поклав дитя їй на коліна, і вона поцілувала маленького знайду і вклала спати в ліжко до молодшого сина. А вранці Дроворуб узяв його чудний золотий плащ і сховав у велику скриню, а бурштинове намисто, що було на шиї дитини, жінка заховала у скриню також.
Отже, Хлопчик-Зірка зростав із дітьми Дроворуба, їв з ними за одним столом і грався з ними разом. І щороку він ставав усе гарніший з виду, і всі селяни дивувалися його красі — адже тутешні жителі були кремезні та чорняві, а він був білолиций і стрункий, мов статуя зі слонової кістки, а його кучері були золотисті, мов завитки гіацинту. Його ніжні вуста були наче пелюстки червоної троянди, а очі — мов фіалки на березі тихої річки. Він був схожий на дикий нарцис, що вільно росте в нескошеному полі.
Але така краса лише зробила його жорстоким. Він виріс гордим, злим та себелюбним. Дітей Дроворуба, та й усіх інших дітей він зневажав, кажучи, що всі вони низького роду, а він має шляхетне походження, бо він — Зоряне Дитя. Тому він звик командувати іншими дітьми і вважав їх за своїх слуг. Не мав він жалю і до убогих, до сліпців та калік, що просять милостині. Він жбурляв у них камінням і проганяв їх із села, і жоден жебрак не смів вертатися туди знову. Хлопчик-Зірка надто любив красу, а тому насміхався з усіх, хто має незугарний вигляд. Закоханий у самого себе, в тихі безвітряні дні він лежав на березі струмка, що протікав біля саду священика, і, милуючись своїм відображенням у воді, сміявся з радощів — так його тішила власна врода.
Дроворуб і його жінка часто дорікали хлопцеві:
— Ми ж не повелися з тобою так, як ти поводишся з цими знедоленими! А їх захистити нікому. Чому ти такий жорстокий до тих, кого треба жаліти?