І старий священик часто посилав по нього і намагався навчити його любові до божих створінь, кажучи так:
— Навіть крихітна комашка — твій брат у Господі, тому не чини їй зла. Птахи, що живуть у лісі, створені вільними, тож не лови їх у пастку для забави. Господь створив і сліпого хробака, і крота, і кожному дав своє місце. Хто ж ти такий, що приносиш нещастя до Божого світу? Навіть звірина в полі славить Творця!
Але Хлопчик-Зірка не зважав на ці слова, лише спогорда насуплював брови і знову біг на вулицю, щоб командувати своїми товаришами. Усі діти ходили за ним по п’ятах — адже він був такий гарний і спритний, умів танцювати і чудово грав на флейті. Куди б не пішов Хлопчик-Зірка, вони бігли слідом і робили все, що він скаже. І коли він виколов очеретинкою сліпі червоні очі крота, вони сміялися, і коли він жбурляв камінням у прокаженого, вони сміялися також. Вони були в його владі й помалу ставали безсердечними, як він.
Якось сільською вулицею проходила бідна жінка. Вона була вдягнена в зотліле лахміття, і кров була на її босих ногах, зранених об дорогу. Нещасна ледь дихала з утоми і сіла перепочити під великим каштаном.
Та коли її побачив Хлопчик-Зірка, він закричав своїм товаришам:
— Гляньте! Паскудна жебрачка, а розсілася під таким гарним зеленим деревом. Ходімо, проженімо її геть. Надто вона бридка!
І він ступив до жінки, кинув у неї каменем і засміявся, а вона подивилася на нього і раптом застигла, не в змозі відвести погляду, і жах був у її очах. Його названий батько в цей час рубав дрова надворі і, побачивши, що робить Хлопчик-Зірка, підбіг до нього, дав йому ляпаса і мовив:
— Та й справді, мабуть, у тебе немає серця, коли ти такий безжальний! Що тобі зробила ця бідна жінка, нащо ти її кривдиш?
Хлопчик-Зірка почервонів од гніву і тупнув ногою.
— А хто ти такий, щоб мене повчати? — крикнув він. — Я тобі не син і не повинен тебе слухатись.
— Так, твоя правда, — відповів Дроворуб. — От тільки я пожалів тебе, коли знайшов у лісі.
Почувши ці слова, жінка скрикнула і впала непритомна. Дроворуб відніс її до своєї хати, і його дружина почала клопотатись біля неї. А коли жінка опритомніла і почувалася вже трохи краще, вони запросили її до столу і почали пригощати.
Та вона не стала ні їсти, ні пити і спитала в Дроворуба:
— Добрий чоловіче, ти кажеш, що знайшов це дитя в лісі. Мабуть, це було десять років тому?
— Так, — відповів Дроворуб, — я знайшов його в лісі, і сьогодні від того дня минуло десять років.
— А чи не було при ньому якоїсь пам’ятки? — вигукнула жінка. — Може, бурштинове намисто на шиї чи золотий плащ, розшитий зірками?
— Авжеж, — мовив Дроворуб, — так усе й було, як ви кажете.
Він вийняв зі скрині золотий плащ і намисто і показав їх жінці. Побачивши ці речі, вона заплакала з радощів.
— Це ж мій малий синочок, якого я загубила в лісі! Покличте його сюди, скоріше! Я обійшла весь світ, щоб його знайти.
Тоді Дроворуб і його дружина вийшли надвір, покликали Хлопчика-Зірку і сказали йому:
— Ходи додому! Там на тебе чекає твоя мати.
Хлопець здивувався, дуже зрадів і мерщій кинувся додому. Але побачивши там бідну жінку, що чекала на нього, він глузливо засміявся і вигукнув:
— То де ж моя мати? Я не бачу нікого, крім гидкої жебрачки.
— Я твоя мати, — мовила жінка.
— Ти що, здуріла? — закричав хлопець. — Я не можу бути твоїм сином, бо ти нікчемна жебрачка, потворна, у брудному лахмітті! Забирайся геть, мені гидко дивитися на тебе.
— Але ж ти справді мій син, мій синочок, я загубила тебе в лісі! — закричала жінка, впала перед ним на коліна і простягнула до нього руки. — Розбійники вкрали тебе, а потім кинули там помирати. Та я одразу тебе впізнала, ось і речі, що були при тобі, — золотий плащ і бурштинове намисто. Синочку мій, ходімо зі мною, я ж шукала тебе по всьому світі! Ходімо зі мною, синку, мені так потрібна твоя любов.
Але Хлопчик-Зірка навіть не ворухнувся. Він закрив від неї своє серце і не мовив жодного слова, і в домі було чути лише плач бідолашної жінки.
Нарешті він заговорив, і в його голосі бринів крижаний холод.
— Якщо ти справді моя мати, — сказав він, — тобі краще піти звідси і не ганьбити мене своєю появою. Я думав, що я син Зорі, а виявляється, що я син жебрачки. Йди звідси і не повертайся.
— Синочку мій! — ледь вимовила нещасна матір. — Невже ти й не поцілуєш мене на прощання? Я стільки страждала, поки знайшла тебе.
— Ні, — відказав Хлопчик-Зірка. — Ти надто потворна. Я б радше поцілував гадюку чи жабу.