Жінка встала і, гірко плачучи, пішла дорогою до лісу. А Хлопчик-Зірка почекав, поки вона зникне з очей, і тоді, радий, побіг до своїх товаришів гратися.
Та діти, щойно побачивши його, закричали зі сміхом:
— Гляньте, яке страхіття! Гидкий, мов жаба, бридкий, як гадюка! Забирайся звідси, ми не хочемо з тобою гратись!
І вони вигнали його з саду.
А Хлопчик-Зірка спохмурнів і мовив до себе:
— Що це вони таке кажуть? Піду-но краще до води і помилуюся своєю вродою.
Він підійшов до струмка і поглянув у воду. Який жах! Його лице справді вкрилося бородавками, мов жаб’яча шкіра, а тіло стало лускатим, наче в гадюки. І він кинувся на траву, розридався і промовив крізь сльози:
— Ось і покара за мій гріх. Я відрікся від своєї матері, прогнав її геть, я був гордий і жорстокий до неї. Тепер я обійду хоч весь світ, а знайду її, бо доти не матиму спокою.
Тут до нього підійшла менша дочка Дроворуба і поклала руку йому на плече.
— Це нічого, що ти тепер негарний, — сказала вона. — Лишайся з нами, і я ніколи не буду тебе дражнити.
— Ні, — відповів Хлопчик-Зірка. — Я був жорстокий до моєї матері, і це справедлива кара. Тепер я піду шукати її по всьому світі, знайду її і вимолю в неї прощення.
І він побіг до лісу, і став кликати свою матір, і благав її повернутись. Та у відповідь не було чути ані звуку. Весь день Хлопчик-Зірка кликав її, а коли стемніло, ліг на постіль з опалого листя. Звірі й птахи тікали від нього, бо пам’ятали його жорстокість. Тільки велика жаба сиділа з ним поруч, та ще гадюка повільно проповзла стороною.
Рано-вранці він встав, з’їв кілька гірких ягід з кущів, що росли довкола, і, плачучи, пішов далі крізь темну діброву. І в усіх, хто траплявся йому назустріч, він питав, чи не бачили вони його матері.
— Ти живеш під землею, — сказав він Кроту. — Скажи, ти не бачив там мою маму?
І Кріт відповів йому:
— Ти ж виколов мені очі. Звідки я маю знати?
Тоді Хлопчик-Зірка звернувся до зеленої Коноплянки:
— Ти літаєш високо над лісом, і згори тобі видно весь світ. Скажи, ти ніде не бачила мою маму?
— Ти обрізав мені крила заради забавки, — відповіла Коноплянка. — Як мені тепер літати?
І Хлопчик-Зірка спитав самотню маленьку Білочку, що жила на ялині:
— Може, ти знаєш, де моя мама?
— Ти убив мою матір, — сказала Білочка. — А тепер шукаєш свою, аби теж її вбити?
І Хлопчик-Зірка похилив голову, і знову гірко заплакав, і попросив прощення у всіх Божих створінь, яких він скривдив, а тоді пішов далі. На третій день він вийшов з лісу і спустився в долину.
І коли він проходив селом, діти дражнили його і кидали в нього каміння, а селяни не пускали його переночувати навіть до клуні, аби він не напустив причини на зерно — такий він був бридкий з виду, — і наказували робітникам прогнати його геть, і ніхто не мав до нього ані крихти жалю. І так він блукав світом три роки, та ніде не почув про бідну жінку, що була його матір’ю. Часто йому здавалося, що вона на дорозі попереду, і він біг за нею, і гострі дорожні камені ранили йому ноги до крові. Та видіння зникало, а люди, що траплялися назустріч, казали йому, що не бачили на дорозі ніякої жінки, і сміялися з його горя.
Три роки він блукав світом, не знаходячи в людей ні любові, ні доброти, ні милосердя, бо це був той світ, який він сам створив для себе в роки своєї жорстокої гордині.
Якось увечері Хлопчик-Зірка підійшов до високих стін міста, що стояло над річкою. Обідраний, босий, ледь живий від утоми, він ступив до міських воріт і хотів увійти. Але стражники заступили йому дорогу, схрестили перед ним алебарди і суворо спитали його:
— Чого тобі тут треба?
— Я шукаю свою маму, — відповів Хлопчик-Зірка. — Прошу, впустіть мене. Може, вона в цьому місті!
Стражники розреготалися, а один, затрусивши довгою чорною бородою, зі сміху ледь не впустив свій щит і мовив:
— Правду кажучи, навряд чи твоя матінка зрадіє, коли тебе побачить. Ти ж страшний, наче болотна жаба чи гадюка. Забирайся геть, чуєш? Твоєї матері тут немає.
Але другий стражник, що тримав у руці жовте знамено, спитав хлопця:
— А хто така твоя матір, і чому ти її шукаєш?
— Моя мати — така сама жебрачка, як я, — відповів Хлопчик-Зірка, — та я був злий і жорстокий до неї. Прошу, дозвольте мені ввійти. Я повинен вимолити в неї прощення! Може, вона все-таки в цьому місті.
Але стражники не впустили його і погнали геть, штурхаючи своїми гострими списами.
І коли Хлопчик-Зірка, плачучи, відійшов від міських стін, до стражників підійшов їхній командир, у позолочених латах, з крилатим левом на шоломі, і спитав, хто це хотів увійти до міста. А вони відповіли йому, що це був жебрак і син жебрачки і вони прогнали його геть.