Наталія Матолінець
Керамічні серця
2021
ISBN 978-966-982-484-4
Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
Серія «Художня література»
Дизайнер обкладинки Віталій Котенджи
Електронна версія створена за виданням:
Матолінець Н.
Керамічні серця / Наталія Матолінець. — Х.: Віват, 2020. — 592 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).
ISBN 978-966-982-139-3
Вступ
Канрé розв’язала халат перед дзеркалом. Тонка тканина ковзнула на підлогу і скрутилася там. У дзеркалі, підсвічена тьмавим полум’ям, вимальовувалася постать із тонкими стегнами і сороміцько обтятим над плечима волоссям.
Канре придивилася до грудей, дрібних, як цьогорічний урожай. Між ними горіло ледь помітне в півтемряві керамічне серце, котре вона викликала назовні своїм бажанням.
Дівчина торкнулась його пальцями — обриси проступили чітко, мовби були матеріальними, а не лише вигадкою могутньої чаротворчої сили. Вона навіть відчувала холодну гладкість емалі, котра вросла під шкіру.
Серце скидалося на вишукану прикрасу, одну з тих, які лежали колись на туалетному столику в покої маестри Альвіанні. До них Канре було суворо заборонено торкатися. Та вона все одно часом торкалася — до пухнастих пензлів, перлових пудрениць і скляних баночок із паморочливими запахами. Навіть обмацувати життя, яким сама вона жити не могла, — то була маленька радість, котру треба часом собі дозволяти, аби не з’їхати з глузду.
Втім, вона закінчилася, та радість, поступившись іншій. А скоро і це закінчиться.
Дівчина обвела пальцями керамічний годинник і придивилася до стрілок, котрі блискотіли всередині. З моменту, як у неї з’явилося це серце, друге і зайве, життя перетворилося на міряння часу.
Канре переконувала себе, що все ще гаразд. Наче молитву, повторювала подумки: Кара не дожила до двадцяти п’яти, Юппер — до шістнадцяти, Аннік — навіть до тринадцяти. То їй, вважайте, пощастило. Вона проживе більше від усіх, окрім, мабуть, Кари.
Бо годинник цокає.
Канре згасила свічку і пірнула під важку ковдру. Часом перед сном до неї приходили думки про те, чи варте воно було цього кінця. Чи могла б вона уникнути свого вироку, якби відступила вчасно? І що сталося б далі, якби керамічне серце не застигло в неї між грудей?..
— Сестро Кара, сестро Юппер, сестро Аннік… — прошепотіла Канре, пірнаючи в дрімоту. — Я скоро помру.
Частина перша
Розділ 1. Жаррак порушує правила
Усе могло би, безперечно, скластися по-іншому, якби Жаррáк не належав до великого дому. Або був на кількадесят років старшим за Канре, а ще бажано беззубим і буркотливим. Чи якби він обрав інший день для втечі з лекцій. Якби бодай для пристойності задирав голову достатньо високо, як і личить шановному панству, до якого належав. Тоді ще був би шанс, що юнак проминув би Канре, не черкнувши й поглядом, і, можливо, це своєю чергою не смикнуло б жодну срібну нитку.
Але цього не сталося. Як не сталося снігу в червні і кривавої війни після вбивства королеви-матері, слава за те всім великим домам.
Натомість Жаррак, замість піти крізь парадний вхід, шмигнув під кам’яною аркою до заднього двору за маєтком маестри Альвіанні, своєї двоюрідної тітки. А це той вид стосунків, коли вас іще зв’язує щось кровне, проте воно здебільшого передбачає лише подобу турботи й інтересу до справ одне одного. Природно, тітка не цікавилася тим, що племінник тікає з навчання та пропускає його, гостюючи в її маєтку, найближчому до Лекторійного дому імені святого Максимілія.
Сама маестра здобула бездоганну домашню освіту, як належить панні, і дуже цим пишалася, примовляючи, що в її часи юна дівчина і не помислила би податися в студентки і то все поганий вплив Ермани. Нині більше інтересу вона виявляла до парфумів, а не до книг. Поповнювала, щоправда, обидві колекції з огляду на бажання демонструвати красу та розум, які, на думку оточення, рідко йдуть у парі. Бо відома річ: суперечливе враження — найкраще, аби тебе не розгадали. А ті, кого важко розгадати, завжди на висоті в колах, до котрих маестра належала за правом народження і звідки не мала жодного шансу вирватися.
Тож Жаррак, насвистуючи мелодію сороміцької пісні, яку почув від свого друга Шарля Толіо, забіг у двір, заляпав світлу одіж болотом, котре квацяло під ногами після нічної зливи, і послизнувся на бігу так, що ледь не впав у дерев’яне коритце, повне чистих, щойно випраних простирадл.