Маестра повторила заклинання наполегливіше, а тоді нарешті лалацький щоденник піддався, хоч і не обійшлося без роси поту на чолі. Не в змозі втриматися на ногах, Генріена вперлася обома руками в стіл і важко видихнула. Вона стрималася від падіння в крісло, щоб син не бачив, скільки сил забрало в неї це заклинання. Натомість зиркнула на палітурку, списану тепер округлим, неакуратним, але все ж цілком доступним для прочитання почерком.
— Астафель Альвіанні почав сі записи року 28 після війни при Кортані… І хто, у біса, твій маестр Астафель? — спитала герцогиня в сина й таки бухнулась у крісло, бо тремтіння прошило, як несподіваний удар.
— Вельми вдячний вам, матінко. — Жаррак узяв записник обома руками. — Я маю сподівання, що він видатний чаротворець, ще й алхімік, хоч ні разу про такого не чув.
— Ну, коли б ми чули про всіх видатних чаротворців та алхіміків, то це було б щонайменше дивно. Тим паче, нині розвелося їх так багато, що куди не глянь — там по чаротворцеві! І всі спадкоємці за правом крові вже іменуються великими…
— Хіба це погано? Ці звання дали за відповідні заслуги. Вони переходять у спадок — але ж і кров та сила не розчиняються так просто.
— Для нас це непогано, — маестра Генріена усміхнулась. — І слава богу. А он, далеко йти не треба: чоловік кузини Ґрети Мюллхар, який опікується в Раді зв’язками з Аль-Аканте, переповідав новини. Знаєш, що Алессант Архес має на думці? Він хоче втяти кількість високорідних. Каже, надто це витратно для держави — мати стількох носіїв гілки.
— І як же він думає «втяти» їх? — спохмурнів Жаррак. — Стратити кожного третього? Чи кинути всіх на війну проти Франу в надії, що ми їх переб’ємо?
— Звідки мені знати? — огризнулася маестра. — І що — вже «ми», франці? Тебе так сп’янила перемога під Свічкою, що назад хочеш, умерти за того манірного Сонцесяйного, котрий сам ніколи не виходив на поле бою?
— Ні, мамо, — заспокоїв чаротворець. — Що ж до Аль-Аканте… Мені в думках не вкладається, що лірський правитель має таке на думці. Чаротворці — найбільша сила. Архес здійме проти себе всіх, якщо лише спробує. Йому мусили чимось дуже сильно допекти…
— Біда не зникне сама… — Маестра Генріена повернулася до вікна й примружилася проти сонця. — Подейкують, мовби Архесові на старості літ муляють око алхіміки: багато їх, і всім подавай гілку. А Франові вони програють і програють, нічого до пуття не можуть вигадати, щоб насолити нелюбому сусідові. Я колись бачила Іскристого короля, Гайраку, він пустопорожніх розмов не любить. Як накаже, так і буде.
— Не вірю. Він не може самовільно підривати лад.
— Я кажу, що чула. Але думаю, якщо лірські майстри порошків нічим не втішать короля в цій війні, то полетять і голови, і звання, і червоні стрічки… А на цьому дай мені трохи спокою та змоги повернутися до важливіших за лірські біди справ. Я твоїй Канрі сукенку справлю до балу. То чи не хотів би й ти з цієї оказії дати лад своєму волоссю? Чи хочеш, щоб шановне товариство подумало, що ти набрався вульгарних франських манер і плануєш відростити коси, як у принцеси Марії Ерманської?
— Дякую за заувагу, матінко. Перед балом я дам усьому лад. — Жаррак пригладив розкуйовджене волосся. — І дякую, що дбаєте про Канре.
— Ще така зірка не зійшла, дитя моє, щоб я почала дбати про нижчу. Але з нею не можна легковажити. Вона буде на виду — маестра Канра Арлі з Франу. Тож має виглядати як маестра Канра Арлі з Франу.
— Сукня буде жовта. Червоне й багрянець для тебе надто претензійні та яскраві. Мене й так уже тричі питали, кого це син привіз замість трофею з півдня. Не варто привертати зайвої уваги…
— Тоді я можу бути в блакитному, як тут заведено, — запропонувала Канре, проте маестра Генріена відмахнулася від цієї ідеї.
— Між «не привертати зайвої уваги» і «не губитися в натовпі» є певна різниця, котру варто збагнути. Знай: тобі належить супроводити мого сина, а він має дбати за те, з ким виходить у люди. Добре хоч рухаєшся не так, як дворове одоробло. Видно, що працювала в домі, де тебе вишколили. І на тому спасибі Юріті… Завтра прийде кравчиня для нової примірки.
— Так, пані Генріено, — слухняно відповіла Канре, переборюючи природне бажання сказати «так, маестро». — Ваш син — сама доброта до мене…
— І я не знаю, за що ти це заслужила. Гайрак мав завжди популярність. З легкістю вабив панночок, багатих і знаних. Нині половина з них відрізали б мізинці за змогу створити сім’ю з моїм сином.