Слова ці прозвучали, мов виклик.
— Я не будую собі ілюзій про те, щоби створити сім’ю з ним, — відповіла Канре. — Та мені хотілося б приносити вам менше незручностей чи турбот.
— Ти не турбуєш мене, дівчино. Я маю невеликий дім по батьках, за містом, у тихій місцині. З настанням весни зможеш жити там. Гайрак навідуватиметься туди, доки не обриднеш йому. Та моєму синові потрібно вести життя в столиці, побратися з достойною панною, стати на службу чаротворцем, аби здобути собі благодатне місце і нарешті порвати з Франом… Тож не плекай сподівань, що він зможе надалі упадати біля твоїх ніг, як нині.
— Я можу стати слугою, — прошепотіла Канре. — Я була хорошою слугою в Івеліні. Не цуратимуся роботи ні на вас, ні на Жаррака. Чи його майбутню жону.
— У жодному разі. Не з гілкою на твоєму тілі.
Канре ковтнула слину. Вона й сама розуміла це. Проте керамічне серце нагадувало про скінченність її часу.
— І ще одне… — Маестра схилилася, чіпляючись за руку дівчини своїми довгими пальцями. — Навіть не думай про дитя. Діти вищих і нижчих маестрами не стають. А безчарного спадкоємця, якого ти можеш вродити, цьому домові не треба.
— Розумію, пані Генріено.
Канре і не думала про таке. Проте зачаїлися слова заперечення, так і не сказані Жарраковій матері: адже нижчі не отримували золотої гілки. Ніколи. А вищі не помирали од синьки. Ніколи. То чи таким уже певним було оце «ніколи», в котре Канре раніше безоглядно вірила?
Святкова сукня сіла бездоганно, змикаючи талію дівчини в неприродно тонку лінію. Вона отримала ще золотаву маску та крихітну круглу сумочку, в якій лежали скрученими барвисті стрічки. Їх Жарракова матір наказала в’язати на зап’ястя кожному партнерові до танцю, котрий припаде до смаку.
— Для чого? — Дівчина зле пригадувала оповідь Жаррака про стрічки, яку почула колись давно, в іншому житті.
— Це традиція. Висловлення прихильності. Хай кавалер знає, що ти не проти його товариства в найбільш інтимному сенсі, — хмикнула маестра Генріена, мовби її потішила змога сказати це прямо — чого ж критися перед колишньою служкою?
Канре подивилася в холодні очі навпроти.
— Я б не хотіла робити цього.
— Усі роблять, і ти будеш. Ніхто не користатиме з твоєї стрічки насильно, — герцогиня закотила очі. — Символ приязні — не зобов’язання. А в хорошого танцюриста вони більше аби похизуватися.
— А чоловіки теж роздаватимуть стрічки?
— Чоловіки — н-ні, — наморщила носа маестра. — Роздавати нагороди — наша справа!
Вона відкинулась у кріслі й розсміялася, вочевидь, пригадавши якусь свою історію, тому геть не помітила, як Канре пополотніла від стрічок.
З вікна екіпажа місто скидалося на казкову картку з листів, котрі надходили маестрі Альвіанні під свята. Зі снігом і вогнями на вулицях, з урочисто прибраними деревцями і прилавками, заваленими рогаликами й запеченими яблуками.
Канре уважно роздивлялася дорогою з гостини незнайомі вулиці, милувалася вимкненими до весни фонтанами, осяйними вікнами, гострим шпилем собору, котрий виднівся гарно з будь-якої точки міста, відблискуючи черепицею, де здіймав крила до неба коронований гербовий птах правителів Вінну. Це місто відкривалося їй з найкрасивіших граней — з вилощених фасадів, парадних входів, вишуканих зал… Так і не скажеш, що є зворотний бік.
Дівчина двічі поривалася написати до маєтку маестри Альвіанні — обіцяла ж Осванові, що дасть знати про своє нове «місце роботи». Проте острах видати себе хай і необережним листом у старе життя не відступав, тому Канре вирішила, що ризикувати не варто. Врешті, думала вона, слуг пов’язує праця, але не змушує приростати одне до одного щирою дружбою чи турботою. Тож хай ліпше Осван вважає, що вона, вертихвістка безсердечна, швидко забула про них усіх.
Маестра Генріена саме оповідала, що за театр вони проїжджають, коли в шибку екіпажа влучила сніжка, а за нею — каменюка, котра хоч і не пробила скла, але всіяла його дрібними тріщинами.
Дівчина інстинктивно відсахнулась, а чаротвориця, навпаки, подалася вперед, вихопивши артефакт.
— Не сіпайся, дитя, — наказала вона і приклала вільну долоню до пошкодженого скла.
Екіпаж сповільнив рух, звернув праворуч — і Канре побачила враз усе. Заворушення вирувало, як море в шторм. Солдати намагалися витіснити натовп з головної вулиці під стіни і в найближчий провулок. Натовп був невеликий — сіро-чорна мішанина, білі спалахи листівок. Скрики, приглушені, але від того не менш відчайдушні. Десь тріскотіло розламане скло: розбили вітрину. Летіли сніжки впереміш з камінням.