— Тобі б відпочити, Жакку.
Невагомі руки Канре опустилися на його плечі — бачать вищі, він так замислився, що й не помітив, коли дівчина увійшла. А втім, на її боці було ще вміння «ставати тінню» й привертати до себе якнайменше уваги — адже саме цього вимагали від слуг.
— Рано відпочивати. Мені не вистачає шматочків мозаїки, — зізнався Жаррак, розвертаючись до Канре. — І часу теж.
— То розкажи, у чім річ. Удвох думається легше.
— Лірські алхіміки хотіли, щоб їхній король прагнув здобути південь. Що вони забули там? До всього — ота труйка. Гвеннан мав задум, — відказав чаротворець. — Задум, що має проявити себе взимку — якщо вірити листам від його спільників. Проте я перебрав варіанти, які зміг придумати, й досі не бачу відповіді. А рецептури нема. Треба було попрохати тітку зберегти порошок замість віддавати весь батькові…
— А в мене є ще трохи, — стрепенулася Канре. — Я взяла… самовільно. У день смерті Гвеннана. Якраз і думала, що ти захочеш подивитися. А потім усе так закрутилося, що геть забула.
— Ти взяла його з собою, сюди?!
— Так. Зовсім трохи. Треба пошукати серед речей.
— Божественний талан! — зайнявся Жаррак. — Не згадуй про нього нікому. Цей порошок, можливо, набагато цінніший, ніж ми думаємо. Я мушу дізнатися, що він проявляє взимку… Що, що такого особливого несе зима? Думав про проблеми з артефактами — технічні. Але труйка тут навряд чи матиме вплив. Думав, що, може, він на морозі дає якусь реакцію — та цим і багато бойових порошків грішать. Не вельми корисна чи неповторна властивість, щоб загрожувати найсильнішим чаротворцям. А Гіллан і Гвеннан хотіли загрожувати. Вони ж тому й поїхали до Івеліна — отруїти мене й дати своїм спільникам у Лірі достеменні докази того, що суміш працює навіть на могутніх Престах… Але зима! До чого тут зима?
— Жакку, — округлила очі Канре, — це ж очевидно.
— Справді? — недовірливо спитав юнак. — Тоді я слухаю, о моя покровителько удачі. Яку таку очевидну зимову річ я випустив з уваги через свій задертий високорідний ніс?
— Так і є, випустив, — напрочуд серйозно відказала Канре. — Ти не подумав про те, про що вищі зазвичай не клопочуться. А відповідь — це синька, Жакку. Зима — пора, коли приходить пошесть.
Порошок розділили на три частини. Одну сховав у глибинах своєї валізи Жаррак, другу він засипав у крихітний кулон і почепив його на шию Канре, взявши з неї обіцянку ніколи з прикрасою не розлучатися. Третя частина, надійно спакована до святкових подарунків, поїхала з посланцем до одного з тутешніх алхіміків. Чаротворець твердив, що знає маестра Ґрехама з дитинства, бо то друг материної родини, і тому довіряє йому в небезпечних питаннях.
— Синька! — Юнак ляснув себе по лобі, вкотре дивуючись, як Канре одразу ж примітила те, довкола чого він блукав не один день. — Якщо вони змогли підкорити міттгу й нацькувати її на чаротворців, то це не просто зброя. Це щось істотно небезпечніше.
— «Чи готовий ти переламати гілку?» — прошепотіла дівчина, пригадуючи слова, котрі скандували заворушники. — Я чула це від натовпу. Це… твоя матір розповідала, що є якісь мовби повстанці, які протестують проти нинішнього ладу. Це їхнє гасло. Я бачила, як демонстрацію розігнали в місті. Вчора.
— Я зустрічав ці слова і в пошті братів Альвіанні. Вони листувалися з лірськими алхіміками — отримували від них гроші чи інгредієнти, яких не могли знайти на просторах Франу. Вочевидь, планували продати цю суміш за велику ціну: чи повстанцям, чи верхівці. Або ж гарно задурювали голови тим і іншим, бо потребували грошей.
— Утім, зілля їм гарно вдалося.
— А не їм. Зілля придумали раніше. Їхній родич Астафель, котрий переміг на дуелі одного з Мерселлі. Нечувано, правда? У Гіллана згодом опинився його артефакт. Той, котрий призвів до трагедії. — Жаррак примружив очі, оживляючи в пам’яті вечір дуелі в тітчиному домі.
— Ти дізнався це в Лалаці?
— Там я отримав нитку. І все ж — вона обірвалася. Рецепт зілля не зберігся. А коли й зберігся — то лише в голові Гвеннана. Але тепер ми зможемо дізнатися його!
— Але повстанці-алхіміки? — здивувалася дівчина. — Чого вищим іти на таке? Гілка — ваш безумовний захист і привілей.
— Припускаю, що одна з причин — це інтерес. Відкрити щось нове, хай і небезпечне, для алхіміка за щастя. Поза тим, за кожним повстанням стоїть той, хто збурює людей. — Жаррак опустив погляд на листи й спохмурнів ще більше. — Південний сусід бідує. Уяви, що комусь захотілося відволікти людей від їхніх бід, дати їм ілюзорну мету… Достатньо скіпки, іскри, слова: «Чи готовий ти переламати гілку?»… І все. Втім, хтозна, можливо, алхіміки лише прикриваються повстанськими фразами. Пригадай, що брати Альвіанні самі вибились із зубожілого роду і дуже болюче сприймали це. Хтозна, чого їм наобіцяли за порошки — чи не високого статусу в Лірі? Адже Іскристий мріє встановити контроль над нашим південним узбережжям…