— Важке завдання, — задумливо прохрипів алхімік. — Щодо міттги — небезпечно торкатися цього питання, Престе. Ти ж не дурень, аби влізти, куди не кличуть.
— Певна річ, Ґрехаме… Тільки вже вліз. Я гарно відчув вплив цієї суміші. А моя тітка, котра теж спробувала її, померла від синьки. Зв’язок не доведено, але він майже напевне існує. Уявіть лишень, що буде, якщо лірці кинуть таке зілля проти Франу.
— Не зможуть. Забагато кроків і ризиків. Я охочіше уявляю, як Сонцесяйний труїтиме ним кожного, хто не задовольнить його вимог… Щодо складу, то щоденник той неси. А поки я чекаю поради від знайомого, який спеціалізується на південських травах і мінералах. Скоро здобуду тобі все, що треба.
— Знайомий? Ви ж не відкрили йому…
— Тихо, Престе. Я вмію мовчати, і ти не городи дурного. Він не дізнався більше, ніж я б відкрив будь-кому. А тепер — іди на бал та розважайся.
— Це я теж планую, — з усмішкою відповів Жаррак. — Ще підкажіть, Ґрехаме: я трохи спустив зілля на півдні, хочу поповнити запаси. Зробите?
— Нема питань. Занеси мені після Фортуни список. А якщо треба буде щось особливе…
— Тобто заборонене до ввезення?
— Заборонене, з біса дороге чи рідкісне, так. То треба буде — черкни записку Касселеві. Він не успадкував мого таланту до змішування порошків, але натомість має материну чуйку й орієнтується в тутешніх торгах краще за будь-кого.
— Дякую, Ґрехаме.
— Потім дякуватимеш. Мені не горить вплутуватися в проблеми Франу.
— Та я вірю вам куди більше, ніж усім франським алхімікам разом узятим. Ви врятували мою матір після смерті Сюзетти.
— Я споював її тими самими зіллями, які нарадив би будь-який цілитель, — хмикнув алхімік. — Іди вже, не піддобрюйся.
— Маестра Генріена наставляла мене, що неодмінно треба приїхати до початку танців, але вклинитись у момент, коли вже от-от, — пояснювала Канре, коли вони вирушили на бал. — І в жодному разі не прибути серед перших гостей, бо тоді твоя поява мине непоміченою. Та ще й першими приїздять роззяви, котрим кортить покрасуватися чи пороздивлятися всіх.
— Боже, Канре, ти говориш зовсім як моя матір, — широкі брови Жаррака шугнули вгору.
— Я так і старалася, — додала вона. — До речі, вона розповідала, що зі стін у бальній залі колись здирали позолоту, тож довелося її прибрати. Уяви: такі всі багаті та розкішні маестри тупотять попід стінами й шкрябають їх, як пані Манно — пічку на кухні! Хотіла б я це побачити.
— Думаю, після цієї історії ти остаточно повірила в те, що високорідні — теж люди.
— Я давно в це повірила. Та боюся, цього недостатньо, аби проявляти людяність.
Попри внутрішній спротив до надмірної розкоші, що викликала у Канре прогірклі відчуття, її зачарувала бальна зала. Розташована в шпилястому Домі правління, котрий раніше був королівською резиденцією, вона нівроку нагадувала про перше призначення цього місця.
До зали вона ввійшла, спираючись на Жарракову руку: він найкраще знав, як поводитися, з ким вітатися, куди дивитися, тож достатньо було лише повторювати… Канре схиляла голову, слідкуючи за тим, як це робить юнак. Легкий поворот, кивок, мигцем опущені повіки, попри те — завжди бездоганно рівна спина, мовби навіть обвалений дах не зможе її зігнути.
Дівчині хотілося спинитися просто посеред сходів чи вестибюля, задерти голову і простояти так годину, а то й дві, роздивляючись стрункість колон, висоту стель, фігури святих і правителів, однаково недосяжних під склепіннями, котрі хтось розписав хмарами, мов справжні сади засвіття.
І хтось же вигадав це, думала дівчина. Хтось, хто стояв на землі, як і вона, але зміг побачити внутрішнім зором ці височенні стелі, ці зіткнення арок і колон, ці пройми вікон, ці плетіння фарб, золота, ліпнин, котрі увінчували колони, й візерунків, що розтинали паркет. Хтось придумав це — вищий, безперечно, маестр, котрий з дитинства їздив по світу й бачив величезні палаци Ліру і куполи храмів Суланни, емальовану черепицю на дахах Вінну та всебарвні вітражі у франських вікнах. Маестр, котрий читав книги з історії та архітектури, може, й сам учився будівничої справи або ж залучав архітекторів, які б перенесли його видіння на твердь землі. І на місці, де нічого не було, народився палац, під склепінням якого Канре чулася маленькою, невагомою, але зненацька — щасливою.
— Ми неодмінно завітаємо сюди просто помилуватися на фрески та вітражі, — шепнув Жаррак, помітивши захват супутниці. — В Альтесштадті безліч місць, котрі я б хотів показати тобі…