— Ти знаєш, хто звів ці палати? — Вона й сама стишила голос до шепоту, закутана величчю стін довкола.
— Гайрак Айнхар, — з усмішкою відповів юнак, мовби передбачив це запитання. — Найвидатніший віннський архітектор.
— Тебе так кличуть на його честь?
— Ні. Просто ім’я моє для віннців звучить схоже.
— Він був могутнім вищим, мабуть. Маестр Гайрак…
— Просто Гайрак.
— Не високорідний? — здивувалася Канре. — Тоді син багатіїв? Чи якогось професора? Чи церковник з верхівки?
— Він був бідняком з передмістя. — Жаррак задер голову й задивився на фрески. — З дитинства працював на будові і викрадав з канцелярії папери для креслень своїх фантастичних споруд. А потім дуже довго добивався змоги навчатися в Колегіумі, бо не мав на те грошей та прав. Але його проєкт уподобав собі дрібний вельможа, якому, подейкують, Айнхар ставив вікна. Так йому вдалося запопасти покровителя і збудувати перший палац, крихітний та чарівливий, як скринька з прикрасами, — так його й називають досі: Скринька Див. А по тому його кар’єра пішла на підйом… І ось ми тут, під склепінням його найвеличнішого творіння.
— Нижчий, — повторила про себе Канре. — Нижчий. Гайрак, — втішилася вона й ледь що не розсміялася, хоча пильні погляди віннських паній уже слідкували за тим, як колихалися шари її сукні, тож голосний сміх ризикував роздражнити їхній інтерес іще більше. — Він зміг створити щось настільки розкішне!
— Якщо хочеш, я відвезу тебе й до інших його творінь.
— Неодмінно! — кивнула Канре, сповнена гордості за невідомого до сьогодні нижчого, котрий зміг піднятись у своєму творінні на незбагненні для неї висоти.
Тут до них наблизилися Жарракові знайомі — одного чаротворець представив Касселем Ґрехамом, іншого — Уле Бертом. Вони з цілковито віннською прямотою роздивилися Канре з ніг до голови крізь прорізи у своїх синьо-сірих масках, а потім повідомили, що «маестра безміру чарівна, й вони матимуть за честь отримати од неї стрічку сьогодні».
— Не турбуйся щодо стрічок, — шепнув Жаррак, щойно знайомці відійшли. — Вони — церемонність.
— Я надто часто підводила очі, Жакку, аби спокійно сприймати таку «церемонність». Втім, тутешні панії не мають нічого проти — щось непомірно дивне для мене. Де їхня гордість?
— Але ж наше кохання не ображає твоєї гордості, чи не так?
— Сам же розумієш, що це інше. Мені просто незвична думка про те, що високорідні, котрим не треба боятися примусу, так чинять. А стрічок я однаково не роздаватиму.
— Та в тебе нині революційний настрій! Але сподіваюся, ти хоча б погодишся обмінятися зі мною масками, як велить звичай… О. Зажди. — Жаррак задивився в бік входу до зали, й Канре вловила його напругу. — Онде маестр Віллард прибув. Ходімо побалакаємо — він є у списку.
Пан Віллард, високий сивочолий пан, висловив глибоку радість, коли побачив Жаррака, і вони одразу поринули в розмову. Супутниці маестра — найпевніше, дружина й донька — шаркнули туфельками по паркету, обдали супутницю «Гайрака» заінтригованими поглядами й повагом пішли до своїх подруг.
Дівчина з інтересом придивилася до одежі віннського пана: вихідний костюм того вкривало не золоте, як у Жаррака, а срібне шиття. Шийну хустину прикрашала з вигляду надто жіночна брошка — дівчина зі здивуванням упізнала квіт, який бачила неодноразово у візерунках вишивок Жюссі. На біду, Канре не пригадувала, як та квітка зветься, але хустинка, вимережана молодшою служкою, лежала в торбинці поруч зі стрічками, і дівчина, котра роздивлялася її ще нині по обіді, була певна, що не помилилася.
Тут Жаррак легко стиснув її руку — маестр Віллард попрямував до своєї родини, тож і їм випадало відійти.
Дивна річ, та бал, мов одна жива істота, постійно вирував, і якщо ти не поринув у танок чи розмову, то мусив напевне йти кудись, виглядати когось чи просто тягнутися вздовж зали, не спиняючись ні на мить.
— Інших, хто мене цікавить, ще не помітно. — Жаррак кивнув у вітанні комусь із новоприбулих і неквапом повів Канре по залі, описуючи лише йому зрозумілу траєкторію. — Тому поки що ми танцюватимемо.
Розділ 5. Відкриття і викриття
Дівчина тихцем сподівалася, що зможе провести всю ніч у Жарраковому товаристві, проте запрошення сипалися й сипалися, а паркет уже мерехтів перед очима від невпинного кружляння.
Врешті Канре перестала нервувати й зважати на дрібні огріхи, котрими, як їй здавалося, повнилися її рухи.
У якийсь момент перед Канре виріс маестр Віллард і покликав до швидкого, втомливого танцю. Попри свій високий зріст дівчина почувалася крихітною поруч із алхіміком, а перед очима все поблискувала емальована п’ятипелюсткова квітка, пришпилена до його хустки.