— Звісно, маестро…
Незнайомець повів її крізь натовп і заговорив приємним, низьким голосом:
— Звідки ви до нас завітали? Зізнаюся, не думаю, що пропустив би вас, якби ми бачилися раніше на тутешніх прийомах. З вимови можу припустити, що ваша домівка — Фран.
— Так, ваша правда.
— Тоді радий знайомству. Мене звуть Рілль Ельбрах, і я герцог Лорингії.
Канре спробувала пригадати, що таке та Лорингія, виходячи в новому товаристві у коридор, споряджений святковими гірляндами. Вона не спромоглася назвати свого імені, концентруючись на тому, щоб дихати і гасити кола перед очима та не впасти від запаморочення.
Маестр впевнено завів її в непримітний вузький коридор, здолавши який, вони опинилися в заскленій галереї з видом на внутрішній двір палацу.
— Як ви, маестро? — поцікавився новий знайомець, мовби йому на цьому щось залежало.
— Значно краще, дякую. — Дівчина поправила волосся, котре знову вибивалося з-під брошки.
— Тому ви й поїхали з Франу, так? — спитав він, помітивши її рух. — Повірте, мене не цікавлять дрібні скандали, я різного надивився за життя… — Маестр видався Канре доволі молодим, але його волосся подекуди зблискувало сивиною. — Потрібно мати гонор, аби вийти в люди, не ховаючись від помилок минулого. Маю сміливість спитати: шукаєте уваги? Чи нехтуєте правилами?
— Багато правил насправді не мають сили, — відповіла Канре, пригадуючи, як колись давно почула ці слова від Жаррака.
— Якщо всі франки такі гонористі, то, мабуть, мені згодилося б поїхати у ваші краї. — Герцог усміхнувся та обсмикнув рукави, призібрані на зап’ястях.
— Так, про характери франок ходять легенди… — Канре помітила спалах знайомих біло-золотих пелюсток на рукавах герцогового жакета й спитала: — А це мода у вас — носити отакі квіткові прикраси?
— Ви перша, хто завважив їх сьогодні.
— Мені доводилося бачити схожі.
Канре не відривала погляду від запонок. Звикла підмічати дрібні деталі, вона була певна, що квітки — такі ж, як і ті, що у Вілларда та Фрейріха.
У спогадах знов ожила Жюссі, та її вишивання, та розповіді про далекий дім. Молодша служка розповідала про матір-травницю з маленького села на узбережжі. Розповідала, що квіти, які в них росли, ніде більше не водились. І про оцю п’ятипелюсткову зірку.
Про отруту.
Назва спалахнула в пам’яті, а тоді спогади потекли рікою, набираючи сили, — всі історії, всі моменти, всі дрібниці. Вони зненацька сплелися, мов нитки чару, й освітили картину, котра до того проступала лиш натяками чи здогадками.
— Чи вам відомо, що це за квітка? — спитала дівчина, сподіваючись почути з Ріллевих вуст певне «ні».
— Вона зветься золотою оливетою. Це красивий символ, — натхненно відказав герцог. — Символ того, що весна завше приходить, проростає нове життя і тягнеться до світла…
— «Чи готовий ти переламати гілку…» — прошепотіла Канре в унісон з маестровими словами, зіставляючи подумки все. Порошок Гвеннана. Розповіді Жаррака. Невідомий складник. Отруту з півдня. Віннських соратників. Заворушення нижчих.
— Де панна дізналися ці слова? — спитав герцог усе ще спокійно, але Канре вловила незначну зміну в його тоні і зважилася на ризик.
— Я знаю гасло, — вона вказала на білясту запонку. — Бо знаю, що це, маестре Ельбраху. Справа Гвеннана та Гіллана Альвіанні.
Канре стулила губи й дістала з сумочки зі стрічками серветку Жюссі, а тоді розгорнула її перед очима герцога, щоб він гарно міг побачити пелюстки з характерними прожилками й незвичною формою. Лунка тиша і морозяний спокій на лиці Ельбраха ледь не запевнили дівчину в помилці, але минуло кілька секунд — і маестр першим озвався до неї:
— Що ж, тоді нам нема потреби прикидатися. — Він з півусмішкою обережно зняв одну із запонок і вклав її в руку Канре. — Зізнаюся, мені невідомо про всіх, кого втаємничили в нашу справу. Але смію припустити, що ви, госте з Франу, знали наших тамтешніх приятелів.
— Можете так припускати, — відповіла дівчина, бо не надто продумала, що робити на випадок, якщо герцог Ельбрах дійсно виявиться серед шукачів Гвеннанового зілля.
— А що привело вас до Вінну? — спитав він, тепер явно більше зацікавлений співрозмовницею. — Прибули з новинами? Бо звістка про загибель обох Альвіанні трохи зворохобила наші плани.
— Не думаю, що це час та місце для таких розмов, — відсторонилася дівчина, напускаючи на лице зверхній вираз, яким часто послуговувалися маестри. — Кажуть, тут і стіни мають вуха. Тому я б воліла повернутися до товариства. Супутник шукатиме мене — не хочу будити недоречних думок.