Вона почепила запонку до кулона з порошком і підвела погляд на Ельбраха.
— А хто ваш супутник, якщо дозволите поцікавитися? — не вгавав алхімік.
— Він непричетний, отже, неважливий, — відрізала Канре, бо їй щонайменше хотілося давати ниточку до Жаррака. — То ви супроводите мене назад до зали?
— Так, певна річ. — Рілль подав їй руку й після короткої паузи додав: — Відкриєте мені бодай своє ім’я?
— У світлі того, що сталося з Гвеннаном та Гілланом, я надто високо ставлю власну безпеку і приватність.
— Прошу, не думайте, що я можу стати небезпечним для вас.
Проникливий погляд не міг одурити Канре, але вона дозволила собі улесливу усмішку і міцніше схопилася за руку герцога.
— Тоді, — прошепотіла у відповідь, — довірте мені спершу якусь співмірну таємницю.
— Як забажаєте! Нам дуже щастить, маестро: знаменитий порошок уже в Альтесштадті. Можливо, навіть у бальній залі. Чи це співмірно для вас?
— Чому ви вважаєте, що він тут? — спитала дівчина, силкуючись не видати нічим правоту маестра, адже бажане зілля пересипалося в кулоні на її шиї.
— Ми уважно слідкуємо за тим, що відбувається довкола. Тож один із наших соратників дізнався, що зілля, яке підпадає під опис, потрапило в Альтесштадт… А тепер зважитеся відкрити мені своє ім’я?
— Гаразд, — видихнула дівчина перше, що спало на думку: — Звіть мене Карою Альвіанні.
— Кар-ра… Тож ви навіть родичка наших рятівників! А де зупинилися? Може, потребуєте допомоги чи заступництва в столиці? Напишіть мені, маестро Каро, після балу. І не розлучайтеся з оливетою. Вона стане вашим захистом, якщо пред’явите її будь-кому з нашого товариства.
— Дякую. Буду обережною.
Дівчина поклала руку на груди, де висіли найнебезпечніше у світі зілля та знак тих, хто хотів його застосувати.
На півдорозі до бальної зали Канре вирішила: час тікати. Вона остерігалася, що Ельбрах прослідкує за нею. Адже прихильники квітки вхопляться за будь-яку нагоду дізнатися про бажане зілля. А щойно герцог помітить її разом із Жарраком — його ж тут знають майже всі… Ні, цього належало уникнути.
Тож щойно вони минали столик із розкішним свічником на ньому, Канре впевнено, наскільки могла, вдала, що слабкість знову навалилася на неї. Сама вона навалилася на герцога, і — раптовість та напір зіграли на її боці — пишний рукав Ельбрахового святкового жакета втрапив саме до вогню й задимів.
Герцог, звісно, швидко збив тонкі язики полум’я, які вже вгризалися в мереживо, і так само швидко посадовив дівчину в крісло, де вона тут же привалилася чолом до столика і важко зітхнула.
— Чим вам допомогти, панно Каро? — Стурбованість у чоловіковому голосі впевнювала, що гра вдалася.
Канре підвела голову.
— Спасибі. Я волію посидіти тут кілька хвилин. Переїзд трохи вдарив по моєму здоров’ю.
— Коли ви так кажете… — Певності в цих словах не було.
— Так, справді. Ох, вибачте, ви через мене пошкодили свою одіж.
— Це пусте. — Ельбрах кинув погляд на обпалений рукав. — Я зачекаю, поки вам полегшає.
Канре, котра сподівалася, що герцог забажає змінити чи полагодити святковий убір, глибоко вдихнула.
— Але коли б ви були ласкаві дістати мені трохи холодної води…
— Води… — Ельбрах смикнув бровами. — У залі хіба що алкоголь. Я пошукаю когось зі слуг і розпоряджуся, щоб вам принесли воду. Заразом відряджу й мені по нову одіж.
— Звісно. Буду дуже вдячна. — Дівчина видушила кволу усмішку.
Щойно герцог зник за поворотом, Канре піднялась і побігла до зали. На вході вона затамувала подих і відшукала поглядом Жаррака, але спершу вирішила позбутися маски. Примітила ще одну гостю в жовтій сукні, підійшла до неї і з усмішкою, яка ховала тремтіння, спитала:
— Маестро, чи не бажаєте обмінятися з нагоди свята?
Дівчина — чорнокоса й чорноока — сторожко позирнула на Канре, бо вони ні разу не бачилися до того. Втім, поволі кивнула й акуратними рухами розв’язала шворки на потилиці. А тоді простягнула свою чорну зі сріблом маску. Канре віддала їй золотаву і швидко сховала лице під новим покровом, сподіваючись, що це ускладнить Ельбрахові пошук.
Далі швидко, наскільки дозволяв розмірений рух зали, Канре описала півколо й наблизилася до чаротворця.
— Я знаю, чого не вистачає в рецепті, — видихнула вона просто у вухо Жаррака, який наодинці стояв біля виходу на балкон, відпочиваючи після танцю, вочевидь.
— Отакої… — Юнак недовірливо звів брови. — Ти зникаєш на кілька хвилин, а повертаєшся з найпотрібнішим мені знанням? Ти не покровителька фортуни раптом?