Мушу додати: я вчинив те саме з собою. І не скасую цього, допоки ви не вділите часу моєму проханню. Сподіваюся, що ми знайдемо порозуміння щодо керамічних елементів, перш ніж вони знищать ваші і мої плани на майбутнє.
Мої вітання Бергатові та Корентіну.
Ваш син Жаррак Етель Прест
Жаррак сподівався, що отримає відповідь від батька швидше, ніж керамічне серце почне впливати на нього. Врешті, він обклався і захисними та зміцнювальними заклинаннями, а докладно дослідивши тему, впевнився, що до початку реальної загрози має ще час. Та однаково Канре сторопіла, розгнівалась, а згодом назвала його кількома нехорошими слівцями, коли дізналася, що чаротворець наклав на себе прокляття часоспалення з тими ж умовами. Проте юнак поклявся, що поки батько не зніме прокляття з Канре, то хай знає: його безцінна зброя згоратиме так само. Хай дитинний та ризикований, цей метод не міг залишитися без відповіді з боку Людовіка Преста.
Серце, котре спершу змусило Жаррака відчути весь можливий відчай, тепер мовби підганяло: була потреба вдіяти з ним щось, а чаротворцеві подобалося, коли є чіткий напрям руху.
По обіді, прокинувшись після важкого сну, він завітав до матері й повідомив, що коли та дійсно хоче прогнати Канре, то він поїде з цього дому так само. Маестра Генріена, котра повернулася з балу на світанку, напосілася на сина з запалом ще яскравішим, ніж завжди.
— І оці дитячі вибрики покинь! — випалила вона після довгої тиради. — Усе має межі. Твоя супутниця, чи хоч як її зви, вчора ці межі перетнула. Я була багряніша од своєї сукенки, коли на мене напосілися цікаві: а що це за панна така з моїм сином? У неї обтяті коси розсипаються по плечах, а вона й не зважає. На очах у всього товариства! Спасибі. «Панна», авжеж! Схаменися, Гайраку. Якби я не сказала їй зашпилити волосся, вона б і не подумала…
— Я почув вас, матінко, — усміхнувся Жаррак.
— Чого так посміхаєшся? — Маестра примітила на його лиці надмір безтурботності, котрий не в’язався з їхньою розмовою ніяк. — Ти здоровий?
— Я прекрасно почуваюся, матінко. Отже, ми з Канре негайно поїдемо з цього дому, якщо ви цього дійсно бажаєте.
Маестра Генріена зміряла сина поглядом, шукаючи слабке місце, але оцей його усміх, оцей підступний спокій — вони тривожили її, тривожили незриме материнське чуття: щось відбувається, щось вислизає з поля зору.
Вона опустилася в крісло й хитнула головою.
— Тоді ти вмреш для мене, Гайраку. Згинеш без сліду. Посмієш поїхати — і ти мертвий для мене. Донька згинула — і син згине. Так і знай.
— Я почув вас, матінко, — повторив він, мовби на зло усміхаючись самими кутиками тонких, її рідних губ.
Крутнувся. І вийшов. Навіть двері причинив спокійно, без гнівного хряскання, яким дитиною заявляв усе, що думає про материні настанови чи заборони.
«Я почув вас». Маестра Генріена проспівала ці слова подумки і підперла голову рукою, не відводячи очей від входу до покою: ану ж вирішить повернутися, перепросити.
Не вирішив.
Полум’я сили зімкнуло язики довкруж серця маестри Генріени, нашіптуючи, що все легко виправити. Що нижча — не рівня їй. Вона може померти — дуже легко, непомітно, як тінь, розтанути. Достатньо лише взяти в руки артефакт. Достатньо лише торкнутися плетива.
Але маестра вгамувала чудовисько всередині, ввігнавши нігті в долоні, аж доки вони лишили закривавлені півмісяці-сліди на шкірі. Вона подивилася на кров — і гукнула Ліселлу, поки пиріг до полуденка не вистиг.
Жаррак погано уявляв, як виконає поривну обіцянку поїхати з материного дому. Грошей на дороге життя в Альтесштадті він мав обмаль. Усе знову мовби наказувало повертатися до Івеліна…
Попри те він поспішав до дому маестра Ґрехама в напрочуд доброму гуморі. Рецепт зілля — вважай, у руках. А далі можна знайти протидію і цьому товариству поціновувачів квіток, і батьковому свавіллю. Коли б вдалося подати інформацію королю напряму, то й віддяка б не забарилася. Сонцесяйний був у вузьких колах знаний своєю непогамовною прихильністю до чистоти й не менш панічним страхом підхопити якусь хворобу й безславно згинути, як сталося з усіма його молодшими та старшими братами. Тож Жаррак заледве стримав широку посмішку, уявивши, як Його Величність почує про найменший шанс високорідного загинути від синьки…
Чаротворець зрізав шлях вузькою вулицею, котра впиралася в церквичку, — храм пнувся вгору, затиснутий будинками з обох боків, і його видовженість нагадувала чи то стрілу, чи струну чару.