За церквичкою, на сусідній вулиці, так само рішуче втискався в обмаль простору високий і вузький дім алхіміка Ґрехама. Над черепицевим дахом клубочився дим, викочуючись чорними хвилями з вікон.
Коли чаротворець наблизився до дому, розштовхавши ціпком споглядачів пожежі, то арка над входом репнула та обвалилася просто на вулицю, тріснувши ще в трьох місцях після падіння.
Уже гасили.
Жаррак кинувся допомагати, носив воду у відрах і барильцях, але то все було як у пісок. А в нього не було з собою ані потрібного порошку, ані вогнезахисту, ані хисту до вичаровування вод — дитинні спогади про те, як вода заполонює тіло й тисне обіцянкою найжахливішої смерті, начисто позбавили його вміння підкорювати її собі.
Полум’я не влягалося, порскаючи з голих віконних рам.
Казали, що сусіди Ґрехама послали вже по свого сина-чаротворця, котрий мав допомогти погасити. Уже хтось прийде — от-от. Але отой хтось усе не йшов.
— А де господар? Господар дому, алхімік, він де? — питав Жаррак в очманілих, переляканих слуг, які збилися разом під ворітьми й лупали очима на те, як темний дим тягнувся вгору, а зверху падав лапатий сніг, красивий і недоречно святковий.
— Ми не знаємо, маестре… До нього не можна було входити нікому, — пробелькотів один зі слуг, старанно дивлячись собі під ноги. — Він забороняв навіть зазирати, поки сидить за роботою. Аби ми чого не пошкодили… У нього ж…
— Порошки. Знаю, — нетерпляче відрізав Жаррак. — Ну а пожежа?..
— Вогонь з панового боку пішов. Бухнув одразу. Ми не могли навіть підійти туди. Він — самі бачите…
Чаротворець, котрого покликали погасити пожежу, прибув пізно — вочевидь, учора теж засвяткувався.
Жаррак дочекався, поки загасять. Першим піднявся поруйнованими сходами, остерігаючись скреготу дощок, які могли провалитися після необачного кроку. Як міг, поспішав. Знав, що Ґрехам надто ретельний, надто уважний — ніколи б не зневажив безпеки, не залишив би порошків, ще й вогненебезпечних, отак — щоб загорілось усе.
Тож це було потрібно комусь.
Кому? Жаррак не знав. Не відав, з ким вів справи Ґрехам, з ким ворогував чи товаришував. Потаємний алхімік не видавав імен ані своїх замовників чи покровителів, ані недоброзичливців. Приймав гостей завжди наодинці…
Кабінет Ґрехама перетворився на руїну. Бите скло валялося всюди. Порошки, змішані з уламками скла, засипали підлогу мерехтливими скупченнями. Подекуди суміші вигоріли до попелу, залишивши чорні й сірі сліди на стінах, стелі та підлозі. Закіптюжені рами стояли оголені й порожні.
Жаррак підозрював, що записи Ґрехама не вціліли теж. Рецепт Гвеннанового порошку, який був майже в руках, лежав десь тут, серед попелу і скла. І наперсток темно-брунатного зілля, такий цінний та важливий, зник. Принаймні ані в обгорілих шухлядах столу, ані на поличках, які заціліли, його не було. Жаррак непомильно примітив, що зникли і деякі з баночок, які показував йому алхімік під час останньої зустрічі. Хтось спокусився на крихітні наперстки, повні «цанії», котрої там не було. Отже, палій шукав зілля. І знався на ньому — бодай трохи.
Тоді чаротворець відвернувся від розграбованих сховків у пошуках самого Ґрехама. Усередині билася надія, що друг устиг втекти.
Жаррак знайшов його не одразу — алхіміка привалила одна з його величезних шаф, ущерть набита зіллями. Юнакові подумалося, що якби якийсь із порошків у невпинних алхімікових експериментах дав несподівану реакцію, то це могло б статись. Але в Ґрехамовій руці не було артефакта. Не було його і в полі зору — а чаротворець знав, що зброю нелегко знищити, навіть вогнем, навіть сукупністю порошків.
Жаррак обережно торкнувся ціпка, і обпалена шафа зсунулася, вивільнивши тіло загиблого. Чаротворець заплющив очі й пробурмотів кілька слів, якими проводжали давніх друзів у сади засвіття.
Тоді він опустився навпочіпки та обдивився тіло.
Вогонь стирає всі сліди. Проте спостережливості Жарракові вистачило на те, щоб зрозуміти: Ґрехама вбили.
— Шановний чаротворцю, артефакт просимо залишити при вході. — Слуга вклонився і вказав на шафу ліворуч від подвійних дверей. Більші й менші скриньки стояли на полицях, очікуючи на те, що зброя опиниться всередині. — Такі правила гільдії.
Жаррак і сам знав це. Серед алхіміків багато тих, хто зовсім не знається на чарі. Врешті, саме тому лише чаротворцям довіряють виготовлення золотих гілок, і деякі з чаротворців при нагоді хизуються позірною послугою, яку роблять алхімікам та їхнім дітям. Але через невпокорену гордість ніхто з алхіміків ніколи б уголос не визнав, що він чимось поступається тому, хто вповні торкається чару.