— Вам і не треба тямити. Проте, якщо бажаєте, я міг би продовжити справу маестра Ґрехама і завершити її для вас. Матиму за честь прислужитися франському великому. Адже і я — великий. А це зілля — воно для мене, якщо можна так висловитися, становить експериментальний інтерес. Я ж за науку перш за все, пане Престе. Наука і гарні жінки — ніщо не збуджує краще!
Жаррак обвів поглядом стрункий графин, де чорніло вино.
Надто багато невідомих.
— Але для успіху справи потрібна сама суміш, — додав Фрейріх. — Маестр Айнфрад, боюся, не встиг нею поділитися.
— Це було правильне рішення з його боку. Конфіденційність клієнтів — святе правило хороших алхіміків.
— Та не завжди на користь. Подейкують, що Ґрехамів дім — попелище. Стільки зілля погоріло. — Фрейріх потягся по бокал і провів пальцем по обідку, видобуваючи тонкий звук, котрий мовби бовтався всередині скляної форми.
— Якщо хтось хотів добути його суміші, то він або забрав їх перед смертю Ґрехама, або втратив у вогні.
— Ви так вважаєте? — Очі Фрейріха зблиснули. — Вважаєте, що був грабунок? Я, зізнаюся вам, не чув про таке. Хоча в нас новини поширюються так швидко, що часом не встигнеш зняти стрічки після балу, а тебе вже й зісватають на словах.
— Чутки, самі чутки. Та я ціную вашу добру волю й бажання допомогти. Якщо такі послуги знадобляться мені, знатиму, де шукати підтримку. Але порошку в мене немає.
— Ви твердите, що віддали всю безцінну суміш Ґрехамові?
— Перш за все, я навіть не стверджував, що взагалі мав із ним справу, — відказав чаротворець, стримуючи усмішку, бо Фрейріхів вираз обличчя миттю видав, що той знав більше, ніж казав.
— Та ви берете мене на кпини, — зблід алхімік. — Ґрехам переконував, що то франське зілля. Що то щось винятково цікаве.
— Може, хтось із нас двох говорив дурницю. Чи думаєте, я б оддав без останку щось вагоме? Борони боже. Ну, суміші в мене немає. На цьому, думаю, нам варто попрощатися. Не сприйміть за образу, але справ зібралося багато, а гулянка на Фортуни витягнула з мене надто сил.
— Усе гаразд, маестре Престе. Чи згодитеся підняти зі мною келих за спокійні сни в садах засвіття для нашого доброго друга Айнфрада? — Алхімік спохопився і плюснув вина на дно двох бокалів.
— Звичайно. — Жаррак пригубив бокал, але не ковтнув ні краплі.
Він першим пішов до дверей, подумки прокладаючи маршрут додому. Зі смертю Ґрехама залишатись у Франі стало небезпечніше. Ця смерть, а тепер несподіваний алхімік, котрий хоче допомогти. Ні — хоче отримати зілля. Якщо ж убивці Ґрехама не знайшли його порцію порошку з оливетою, вони шукатимуть його ще дужче. А судячи з реакції Фрейріха, прихильники квітки нічого не отримали…
Жаррак із вдоволенням повернув складений артефакт собі на пояс і покинув гільдію.
Надворі дощило: надійшло несподіване потепління, і сніг, котрий запорошив усе місто, тепер сповзав на вулиці та падав з дахів, осідаючи темно-сірими купами, позбавленими попередньої магії. Чаротворець слідкував за тим, аби йому на голову не впали розкішні бурульки, які обвішали всі дахи, а зараз капотіли вниз, наче кровоточили відкриті рани міста, котре важко переживало зиму.
Жаррак пригадав у деталях свій візит до Ґрехама. Знав, що не матиме змоги шукати вбивцю, щоби принести йому покару. Більше того, тут він не має жодної посади, придатної для того, щоб ту покару присуджувати. Тож єдиний варіант — дуель з убивцею. Але певна річ, що то справа не одних рук, і, якщо обрубати одні, нічого не зміниться…
Юнак помітив, що за ним ідуть, щойно вийшов за межі Рінгу й покинув шум центру. Навмисне обрав собі шлях, помережаний різкими поворотами.
Відчуття погляду в спину спочатку не турбувало чаротворця, проте згодом він упевнився, що погляд цей підкріплений не лише його уявою, а й щонайменше двома постатями, котрі маячили неподалік.
Жаррак перетнув річку, сподіваючись, що його згублять у невеликому парку з засніженими стежками. Проте трійця переслідувачів — двоє позаду й один попереду — перестріли його саме тут. Сутінки вже опускалися, торкаючись настовбурчених гілок.
Постаті — у плащах без гербів, з напнутими каптурами — пришвидшили ходу. Чаротворець розумів: ці не говорити йдуть. Проте, поки пальці діставали артефакт, він хотів звично заявити, що бойові чаротворення заборонені за межами дуелей. Аж тут пригадав, що це не Фран. Віннські монархи вірили в добропорядність своїх громадян і не забороняли застосування бойового чару.