— Я не знаю, хто вони, мамо.
Він погано пригадував учорашній вечір. Рана на потилиці виявилася гіршою, ніж Жарракові спершу здавалося. Після втечі тих трьох, коли дурман розвіявся, він поривався сам іти. До дитинної паніки боявся, що матір побачить його слабкість. Його — великого чаротворця, який здобув форт Блакитної Свічки. І дав себе забити до півсмерті, не в змозі дотягтися до чару.
Але пориви змусити тіло рухатися розбивались об конвульсивне тремтіння. Матір, клацаючи язиком, примудрилася вивести його до алеї, а там уже чекали екіпаж, слуги, темрява…
— Га-айраку, не випробовуй мого терпіння, — повторила маестра Генріена, відриваючись від вікна. — Нізащо не повірю, що варто було приїхати, як знайшовся натовп охочих позбавити тебе голови. Ще й у такий варварський спосіб. Це ж не захолустя Дуйсбургів, дитя моє, щоби посеред білого дня забивали чаротворця ногами!
— Матінко, я був би спершу дуже радий, якби ви розповіли мені, як це встигли знайти мою дурну голову, щоб порятувати її.
— Свічка Ліхара, — голос маестри раптом вицвів, мов старе полотно. — Я мусила знати, куди ж ти втечеш, Гайраку. І, бачать святі, я вчасно запалила ту свічку.
Жаррак мовчки подивився на матір, на золотаве з сивиною волосся, котре вихором зметнулося над її головою, на вперті тонкі губи.
— Я не поїхав би без слова, — видихнув.
Вона мовчала.
Жаррак зціпив зуби. Він мало знав про Свічку Ліхара — давній віннський чар. Але того, що знав, було йому достатньо. Свічка здавна вважалася заклинанням жінок: мовляв, придумала його ревнивиця, чоловік котрої внадився до іншої. Заклинання, що потребує великої сили й однієї-єдиної свічі, неодмінно приводить до того, кого любить чаротвориця, яка «запалює». Але за свою силу Свічка Ліхара, немов часоспалення, пожирає відтин життя.
— Ніколи не запалюйте її, мамо. — Жаррак звівся на ліктях. — Чули мене? Ніколи більше. Пообіцяйте мені.
— А ти пообіцяєш мені, що не поїдеш? — у голосі герцогині майнула слабина. — Роби що забажаєш. Хочеш — стань на службу. Хочеш — гульбань і розважайся, в мене стане грошей. Хочеш — учися в Колегіумі. Навіть ту свою… хочеш — хай тобі буде. Поки забажаєш. Але не залишай Альтеса. Це не по правді. Твій батько відібрав усе, що зміг. Вигриз. Гайраку, я не винна в смерті Сюзетти. Але він однаково…
— Я знаю, мамо, — скривився юнак, тамуючи спогади, давні й розмиті.
Маестра Генріена Прест носила четверту дитину, коли це сталося. Свавільна Віннська Іскра, котра могла дорівнятися до свого чоловіка і силою, і запалом, не давала собі спочинку ніколи. Та мусила лежати вдома й пити ромашковий чай із сумішшю від найіменитішого королівського алхіміка Рошнана, аби дитя було спокійним і легко вийшло на світ. Жаррак пригадував запах того чаю. Лакований паркет, сині штори в материному покої та напій у кришталевій різьбленій заварничці. І її хрипке «Гайраку!» — у Франі матір однаково звала його на віннський манер, мовби вже фрахтувала собі на майбутнє.
Маестра Генріена не ви́носила четверту дитину. Вона билася на дуелі, коли вже не могла схилятися. Дуель була взимку — навісна суперниця, що сподвиглася наразитися на злість жони Преста, не знала про стан тієї. І не дізналася, бо впала зранена, а її лялькове лице збіліло — й бездоганно вписалось у снігове обрамлення.
Він був там, бо матір викликали зненацька — за що? Задля чого? Жаррак не дізнався. Він стояв тоді, рука затерпла, задерта вгору, — материна слуга тримала. А далі, коли суперниця впала й не підвелася, матір повернулась і усміхнулась йому. Вона йшла в улюбленій синій сукні просто по снігу. Жаррак пригадував дуже гарно: синє і біле. Біле і синє. І раптом — червоне.
По білому снігу розтягнувся червоний шлейф. Тоді йому здалося, що це красиво. Але служниця закричала, відпустила його руку й кинулася до маестри — та осіла просто в сніг.
Потім, увечері, вдома була вже паніка, крики, материн стогін, батькові прокляття. Бергат, єдиний, хто звернув увагу на переляк молодшого брата, розповів, що матір «втратила дитину». Жаррак не розумів, як це — втратити дитину, але знав, що це зле. Бергат сказав: це означає, що Сюзетти не буде. Сюзеттою батько хотів назвати сестру — матір запевняла, що то буде дівчинка. Бергат сказав, що то справді була дівчинка. Жаррак спитав, звідки брат знає, якщо Сюзетти вже не буде. Але той не відповів.
Далі — спалахи. У тих спалахах було багато батька і його крику. Потім — ніч, екіпаж, руки матері.
«Ти належиш мені, Гайраку! — повторювала вона у стрімкій дорозі до Альтесштадта. — Така домовленість. Хай що тобі кажуть, знай: ти — мій».