— Так. І ваші любі родичі обіцяли нам зілля, про яке ви вже знаєте, — пробуркотів чорноокий маестр, розвертаючись до Канре. — Але через їхню самовпевненість…
— Пане Мільте. — Ельбрах виразно зиркнув на чорноокого, і той змовк. — Ми перебуваємо в скорботі через те, що брати Альвіанні загинули задля справи. Але великі зміни завжди пов’язані з великими жертвами. Ті, хто приносить себе на олтар нашої місії, назавжди залишаться в пам’яті…
Канре здавалося: ще мить, і над головою герцога спалахне оливна гілка та втопить його в сяйві благочестя… Чи радше то буде квітка оливети — адже гілку алхіміки прагнули переламати.
— Але великі жертви не завжди ведуть до змін, — зауважила дівчина. — У Франі косить міттга, та всі загиблі — безіменні й забуті.
— Бо нижчі не здатні на зміни, — процідив чорноокий маестр, якого кликали Мільтом. — Вони сповнені гріха та ницості й здатні робити щось лише під страхом. Кажуть про обмеженість їхніх знань, про те, що кожен може бути обмеженим у силу обставин… Та попри те я твердо переконаний, що червивість — не від нестачі освіти. Червивість нижчих — уроджена, і наївно, пробачте мою прямоту, маестро, наївно вважати, що це можна змінити. Така кров.
— О, ви так думаєте? — Канре не згубила усмішки, але прикрилася віялом, бо кутики губ сіпнулися.
— Звичайно. Чи ви бачили коли-небудь, щоб нижчі зробити щось вагоме? Самі, без настанов і дбайливого керівництва? Щось видатне?
— Тутешній Дім правління. Той, де проходив бал. Я чула, що його побудував архітектор з нижчих…
— Панове! — Маестр Ельбрах гучно плеснув у долоні. — Я ціную вашу прихильність до дискусій, бо в них народжується нове бачення та спалахи ідей. Але поговорімо про те, задля чого ми зібралися. Про порошок з оливетою. Чи не залишали родичі вам, маестро Каро, рецепт або зразки зілля?
— Я хотіла поставити це питання вам. — Канре зустрілася поглядом із герцогом.
— Якби відповідь моя була ствердною, ми б зараз збиралися тут із зовсім іншої причини. На нашу з вами біду, брати Альвіанні дуже остерігалися, що спраглі до їхнього відкриття лірські шпигуни викрадуть рецепт, тому тримали його в страшенній таємниці. А далі — ви самі знаєте, що сталось… Але ми не віримо, що записів чи зразків не лишилося зовсім. Вони не могли йти на такий ризик, знаючи, які надії покладають на цю суміш їхні доброзичливці.
— На жаль, я погано знаюся на сумішах… — зізналася Канре тоном дурненької дівчинки, котру — вона могла б закластися — половина з присутніх у ній і бачили.
— А ви хоча б знайомі з алхімією, панночко? — озвався пан, котрий сидів із газетою при вікні й мовчав до того.
— Ні краплі, маестре. Я також не маю схильності до чаротворення.
— Як же вам жилося вдома? Чи у Франі ці вміння вже не в такій пошані? — спитала витончена маестра. — Ні чаротвориця, ні алхімея…
— У Франі красу цінують вище за схильності панни до чару.
— Дійсно, мова ж про ваші краї… — жінка закотила очі. — Цей південь!
— Я чула, що в Алессанта Археса є інтерес на півдні Франу, — додала Канре, звертаючи розмову до того, що направду цікавило її.
— Іскристий на старості зовсім з’їхав з глузду, — махнув рукою пан при вікні. Лірці невдоволено забубоніли — правитель навряд чи заслужив у них любов. Алхімік повів далі: — Він бажає собі ваше узбережжя, бо йому гарно навіяли, що там росте унікальне зілля. Зілля, котре прислужиться на те, аби позбавити його від хвороб і обернути час.
— Іскристий — на порозі смерті, — обірвав Мільт. — Він ладен увірувати в усіх святих, якщо це дозволить не йти в засвіття.
— Але такого зілля немає, — мовила Канре, пригадуючи численні розмови з Жарраком, коли той відкривав їй ті чи інші боки чаротворчого знання.
— Звісно, немає, — хмикнув Мільт. — Але цього пориву достатньо, щоб наш правитель кидав усі сили проти вашого Сонцепикого. І кидатиме. Кидатиме, поки ми не матимемо в руках єдине місце, де росте оливета.
— Ага, або поки він у нестямі від поразки не накаже стратити всіх неугідних алхіміків, — докинув чоловік при вікні. — Я казав, що погана це гра. Казав! Але ніхто мене не слухав. І ось, помилуйтеся, ми тепер відморожуємо носи в Альтесі, далі від біди, а Іскристий метає громи в Аль-Аканте на голови наших соратників. А Лалака досі за Франом. Трясця, як усе гарно складається! А все чому? А все тому, що впертий хлопчик Гвеннан не міг залишити копію рецепта бодай під тайнописом.
— Панове, панове, ви в товаристві, — примирливо відказав Ельбрах.
— Я чула, що лірці мали на меті використати Гвеннанів порошок проти чаротворців Франу, — втрутилася Канре.